І був колись хлопчик;
Було колись творення, й колись воно буде.
Не боїться випадковости диво.
Чи засвітиться знову небесне шатро під склепіннями снів, у нічнім іскрометнім осерді несучи сузір’я хреста на променистім щиту? Чи засяє шатро це давнім блиском реальности у новому чині творення? Воно провістило себе очікуванням, було уже тут очікуванням, але ще не явилося. Бо над німотно-сяйними сну голосами дивовижно розкинула крила німота іще глибша, і ця німота стала чеканням, була чеканням, німотним і дивовижним у самому собі, чеканням, яке, мовби ще одна форма, багатша, облягло променисту, таку саму мерехтливо-недвижну форму неприкритої долі, мовби ще одне свічення світла, ніби чекання — то вже приріст багатства, хоч можна і навіть потрібно було чекати на ще більше збагачення, на ще більше сіяння, а може, й на ще одну, ще більшу нескінченність, щоб їй знов і по-новому засіяло божественне, навіки біду відвертаючи. Те чекання не мало ніякого напрямку, не мало його, як і сама променистість, і все ж воно цілило якраз у того, хто саме чекав, цілило в того, хто снив, було мовби вимогою, щоб він останнім зусиллям, останнім зусилля творення поставив себе поза сном, поставив себе поза долею, поза випадковістю, поза формою, поза самим собою. Звідки йшла ця повна чекання вимога? З яких обширів, що не мають напрямку, вона, й сама цільність без напрямку, спустилася в цільність склепіння сну? Могутня, як сновидіння, вона не була ані покликом, ані чимось таким, що хтозна-звідки прийшло і хтозна-звідки його наздогнало, вона просто зненацька його наповнила, як повнила сон, опустившись у сяєво сяєвом, прозорістю у прозорість, вона не закликала сон повернутись до істини, не закликала все розмаїття напрямків до одного-єдиного напрямку, вона взагалі була ні вороттям, ні втратою творення, ні новим обмеженням, ні, хоч, долаючи сон і самого його закликаючи до подолання, лишалась у сні і веліла йому сну не полишати, закликала зі знань, що їх дає сон, черпати нові знання; вона прозирала в німотно-яскравому спогаді, ніколи не бачена, але уві сні все ж таки впізнана, все ж таки зрозуміла. І він, ще в обіймах сну й сам ще тримаючи сон у своїх обіймах, переплітаючи власну прозорість із прозорістю сну, почав зводитись, щоб зробити таке жадане і неймовірне божественне зусилля, і сон, остаточно розриваючи власні межі, остаточно усі розриваючи образи й усі слова, остаточно розриваючи спогади, — сон разом із ним розростався за власні межі; думка його зробилася більшою, ніж її форма й, ставши такою, на знання обернулась про сферу, більшу, ніж доля, більшу, ніж випадковість, нескінченністю стала ще однією, взявши першу в обійми свої й сама впавши в обійми першої, стала законом, за яким виростає кристал, стала законом музики, втіленим у кристалі, у музиці втіленим, і все ж, втілюючи музику кристала, стала законом, піднесеним вище обох законів; думка була ще одним спогадом, позбавленим пам’яті спогадом про всесвітній час і про все пережите й прожите, що під навалою форм і світів розпалось, набувши ще однієї форми, і це була ще одна мова людська, рокована вічності, хоч сама ще й не вічність, безповоротне в поверненому; і під знову розкритим, знову напнутим небесним шатром знов закружляли зорі за законом свого буття, закружляли у неминущості своєї минущости, незалежні від випадковости, як вічнотривале диво, як прохолодно-безсмертна музика ночі, повита легеньким, ніжно-суворим подихом місяця, що недвижно пливе вдалину, омитий недвижним Молочним Шляхом, лунко сріблиться простір в обіймах наднезбагненности, але й сам обіймаючи наднезбагненність людського життя, повернення, ще одне повернення сну…
…О повернення, о рідний краю! Ось і вернувся до тебе той, кому вже не треба тут бути гостем! Не буде тієї вже усмішки, в теплі якої ми колись ніжились, не буде обіймів усміхнених, не буде вже цілости пробудження й ще не пробуджености, вже осіянної й усе ще темної, і ласки не буде, в яку ми втикались обличчям, щоб те, що ми бачили, не обернулося на випадковість; о, все належало нам, бо нам усе знову було подаровано, нам ніщо не було випадковим, ніщо не було проминущим, бо непроминущим і вічним був час світів, о час світів, у якому нічого німого для німих дитячих очей не було, і все було новим творивом…
…О повернення, о музика всередині і зовні! Ввійшовши у нас, вона нам зосталась знанням про усе, що було, ввійшовши у нас, вона нас піднесла до свого високого буття, і ми, ввійшовши у неї, над собою піднісшись, знаходимо її по той бік випадковости; о музика всередині і зовні! Лише те, що в собі наше «я» приховує, — вище від нас, безсмертне для нас і випадковості не підвладне, воно у гармонії зі словом сфер, але те, чого ми у собі не несемо, — для нас випадковість і такою й залишиться, воно смертне для нас і повік не піднесеться над нами, повік воно нас не обійме…