ь, і нескінченне наближення до межі, й усе ж то була ще тільки скутість, ще тільки трепет, осяйне, тремтливе очікування. І саме тому, саме у цьому знанні споглядальному, у цій сліпоті прозорій-прозорій, яка, пізнанням не бувши, мовби форма пізнання була, прозора пов’язка на очах його, авжеж, саме тому він, хоч у просторінь сну і занурений, хоч і повитий її розростанням, опинився раптово на вершині гори неймовірно високої, так ніби діставши веління зазирнути звідсіль за межу, він, споглядач, та все ж не провісник, якого поставила тут і підтримала ніжно-залізна рука, якого прийняло тут прийдешнє, прийняло незмінне минуще, його, що весь пульсував разом із пульсуючим серцем, яке, ним обійняте, все ж таки більше за нього, обіймало його самого, реальністю дихаючи; і він, цим пульсуванням пройнятий, спромігся вивільнити руки свої із кристалу прозорости і простерти їх до високости, до склепінь осяйних, де сіяли зірки і сонця великі почали кружеляти, а понад ними всіма — одна зірка… Так споглядав він просторінь сну, теренів просторінь, що справіку мали стати ареною чину, а тепер стали ареною його споглядання, — так споглядав неприступну, недоторканну й усе ж таки просторінь, з давнього-давна йому дорогу; так споглядав він, прикутий до ложа, скутий сном, не маючи змоги полишити сон, розлучитися з ним, споглядав краєвид цей, йому неприступний, для нього недоторканний, краєвид, до якого він линув на променях власного сну, на сіянні його, й, окидаючи зором і краєвид цей, і сон, він бачив, як вони напливають пластами один на одного, бачив посеред краєвиду всі кристалічні утворення, всі променясті куби, і піраміди, і кола, й цілі снопи променясті сну, бачив, як у плетивах сну, в неозоростях сонно-мрійливих світосяйних шляхів розлого лежав-потопав краєвид, сповнений спогадів, прозорий від спогадів, чарами будячи спогади; так, він лежав-потопав уві сні з усіма днями своїми й ночами, зі змінами світла і темряви, то яскравіючи, то туманіючи в подвійних сутінках ранку і вечора, повен всіляких образів земного буття, повен сум’яття всієї живности, повен сум’яття усіх земних голосів, повен дурману, і мук, і туги, повен творіння, що постало саме і що звершене кимось, повен тиші на берегах, і на тремтливих лугах, і на імлистих гірських вершинах, тісниться самотність на його височинах, тісняться міста на його рівнинах, повен миру й війни, повен погідного світла людського життя-буття, але повен і тріскоту й гуркоту лиховісних пожеж, і нема кінця-краю, нема кінця-краю, ступай куди завгодно, ніде й кроку не ступиш, сон і краєвид поєдналися, і один в одному мерхнуть, і один в одному смеркнуть, обидва в чеканні, обидва в зажурі, пробудитися ладні обидва, спраглі зустріти того, хто ступить у них і принесе голос пробудження. І він також очікував, руки здійнявши, очікував разом зі сном і краєвидом, його погляд блукав по застиглих лугах, де паслась застигло худоба, він прислухався до німоти застиглих вогнів пожеж, і жоден птах не пролітав під застиглим шатром етеру; чимдалі вище палахкотіли пожежі у цій нерухомості й у непорушнім мовчанні наростав галас голосів розмаїтих, чимдалі глибшою туга ставала, завмирали сонця, й чимдалі важче і важче билося серце у мури безмежжя всередині і зовні… Ох, коли ж бо настане кінець? Де він, кінець? Коли ж буде випито чашу біди сповна? Чи дійде межі це мовчання, що глибшає й глибшає? І раптом здалося йому, ніби останню межу цю перейдено. Бо він побачив людські роти, сповнені жаху, роззявлені один до одного, і жодного звуку не чути було із тих сухих отворів, і ніхто вже нікого не розумів. У всіх повідбирало мову від усвідомлення своєї провини, всі усвідомили власну провину за власну безмовність; то була вже остання межа земного мовчання, то було вже останнє людське мовчання, й, бачачи це, він уже мало не закричав німим криком жаху. Та, ще бачачи це, ще, власне, цього й не побачивши, він вже нічого не бачив. Бо зненацька запала темінь, і все видиме щезло, щезло сяєво сну, щез краєвид, пощезли пожежі, пощезли люди, пощезли роти оті роззявлені, і настала ніч, ніч без часів, без світів, без звуків — порожня-порожнісінька чорнота, порожня ніч, позбавлена форми, позбавлена змісту; порожнім і чорним зробилось чекання, і змовкло навіть серцебиття, засмоктане порожнечею. Допито рештки буття. Він стояв на межі, стояв на межі долі, на межі випадковости, він стояв на межі, спорожніло його чекання, спорожніло його наслухання, спорожнів його погляд, спорожніло знання, але в цій порожняві, у цім спорожнінні він знав, що межа перед ним відкриється. І ось почалось — тихо-тихо, немов не хотіло його злякати. Почалося із шепотіння, яке він колись уже чув, почалось усередині, аж у глибині його слуху, аж у глибині душі, у глибині серця, й воднораз це було довкіл нього, проникало у нього, виринало з найдальших куточків мороку, вливалось у ніч, виливалося з ночі, було це те саме безмовне всевладдя звуку, якому він мусив підкоритись тоді, у самоприниженні, в самозневазі, і це наростало, як і тоді, його всього охоплюючи і наповнюючи, але тепер це було вже не співзвуччя багатьох голосів, не співзвуччя всієї юрби голосів, не розмаїте співзвуччя усіх голосів, а радше один-однісінький голос, що робився чимдалі самотнішим і самотнішим, голос такий безрідно-самотній, що він мрів у пітьмі, мов одна-однісінька зірка, одна й та невидима, світла цятка у непроглядному просторі, позаяк поклик, що гучнішим і владнішим він ставав, далебі так само владно вбирала у себе, просто-таки поглинала невловимо-нечутна, незглибимо-туманна безмежність. Те, що чинилось, було недосяжне ні зору, ні слуху, недосяжне усім чуттям, чинилось воно уночі, а проте було неймовірно яскраве й виразне, чинилось воно у несутності, а проте заполонило всі образи сутности, о, чинилося це як рівновага, чинилося у нескінченно невидимих, нечутних і невідчутних її порядках, які, надаючи всьому сенсу, і змісту, і форму, й ім’я, таїли в собі все буття й усі спогади — бронзовий рокіт моря, як і срібні перешепти осени, литавровий бій зірок, як і черід тепле дихання, флейтові звуки місяця, як і росу на сонячнім живоплоті дитинства, то було видивляння в невидимості, наслухання в нечутності; і самого його омивала пітьма, й рівновагу всього розмаїття світів і їхньої єдности омивала пітьма, й у цьому останньому рівноваги законі, який тільки й становить реальність і жодної випадковости не допускає, у цьому символі символів, що не має ніякого образу, в цій красі без краси він почув, ні, не почув, він побачив той голос, що все це вершив, і не був то один із голосів, котрі, самі бувши частиною світу, втручаються у світоустрій речей, щоб, їх порівнюючи і добираючи їм слова, робити з них символи, — той голос не був світовою істиною, не був ні однією зі світових істин, ні істиною всієї сукупности їхньої, ні, він був неземний, нечутний, невидимий, він був позаземний, він був джерелом позаземним істини, позаземним джерелом рівноваги, він був просто тим, що приходить іззовні, несучи із собою всю силу й усю широчінь цього Зовні, бо він ніс сам себе, бо обіймав середину, щоб бути самому в її обіймах, — він, це всеосяжне умістище сфер; так наслухав він той голос, чуючи зором і бачачи слухом його, голос, тінява слів якого — одвічний притулок для спокою і батьківщини, голос безчасся й невпинного творення, судний голос початку й кінця, рівноваги за межами сну, голос захищености і безпеки, і був він залізом, був він кристалом і ніжною флейтою — всім заразом, був він і громом, і всесильним мовчанням, він був усім і одним-однісіньким звуком, владним і лагідним, що розпізнавав і прощав, одним-однісіньким спалахом блискавки, о, яке невимовно солодке засліплення, принишкле перед завершеністю, о, таким і явив себе голос — одночасно і милість, і клятва, і з’явлення, але не мова, не слово, а скоріш його символ, символ якої завгодно мови, символ усіх голосів, їхній праобраз; всупереч долі, закликом отчим священним голос явив себе в звуках віщого чину: