— Для любови розплющ свої очі!
Це був чин, задля нього учинений. Він очі розплющив не сам — добросердя йому їх розплющило. Він дихав не сам — у ньому щось дихало. Це був символ, але в його образі ніч знов повернулась до себе, і в символі голосу німота перелилася у тишу, ніби тиша була тим первісним змістом, яким знову наповнитись мала порожня форма. І через таку наповненість різноспрямованість сну знов потекла до земного просторища, потекла із примарного простору знов у простір реальний, стала потоком ночі, сама стала простором, що крізь нього знову потік нічний час. Не чути було, крім тиші, нічого, він вже нічого не чув, ні в самому собі, ні поза собою; крізь нього лелів просякнутий ніччю потік, ніч огортала тишу. Навіть погас пломінець підвісної лампади, немовби його увібрала оця темна м’якість, аби повновладну тишу не перервав, не порушив невеличкий і впертий вогник. Так само згасало й гучне пульсування сну, все завмираючи і переходячи в сріблисте дзюрчання, що ніде не починалося, ніде не протікало й усе ж долинало від водограю в стіні. Омиване тишею, щось невловиме поміж минулим і майбуттям знов обернулося на величезну, як саме сьогодення, реальність, і тихо гойдались часу терези, тихо дзеленькали срібні ланцюжки їхніх шальок, які, то підіймаючись тихо, то опускаючись тихо, важили істину, приймали і відпускали символ за символом, творили, важачи, символ за символом; тихо зімкнулись зв’язки у спокійному плині буття, знову наповненого. Повного тиші без образів й усе ж таки повного образів. І ніч, яку ця тиша несла, ніч, яка діялась перед очима його розплющеними (знову тихо і ніжно гучать її дзвони, знов розкрилися очі його, знов розкрився він сам, знов розкрилася ніч), ця ніч, загадково сліпа від тиші, розродитись готова тінню, велична і лагідна у своїй простоті віднайденій, — знов ця ніч кудись линула і його із собою несла у плетиві віття свого, у своєму оперенні, в обіймах своїх, у своїм диханні, на своїх грудях. Він лежав. Він лежав, спочивав, він знову мав змогу спочити. Та саме тому, що спочивав, він усвідомлював також, що тиша цього нічного дійства — лише пролог чогось іншого, а отже, їй скоро мав настати кінець. Бо не лише просторовість знову витекла вся із примарного простору, а й тіло його, як приплив, знов повернулося звідти до нього, тілесний лежав він у ліжку, його відчуття ставали чимдалі тілесніші, був тілесний спочинок його, і, спочиваючи, він відчував, що лихоманка уже відступила, відчував, яка легка й цілюща щоночі була — пам’яталось йому — оця прохолодна і тиха хвиля передсвітання. І тілесно-земною була ця година, коли лихоманка уже відступала, і ця ніч оберталася теж на нескінченну годину, що до краю свого поспішала, ставала годиною нескінченно-земного наповнення, нескінченно-земного формоутворення. Земна ніч. Нічого ще не відбувалося, непохитно стояла нічна чорнота, тільки тиша поблідла, втратила свою насиченість, узялась невиразними, ледь-ледь помітними лініями (такі аж тоді почуєш, як добре напружиш слух); здавалось, ця тиша, від своїх крайніх меж починаючи, вже розшаровується, вже розпускається; ніжна рука вже любовно вписала у незавершену тишу несміливий початок ще омитого тьмою творення. Ім’я за ім’ям поставали на поклик безмовний ночі, зливались водно із пам’яттю, невитравні робились, як спогади, і прилучались до творення в спогадах. Чи то не півень удалині проспівав? Чи то завалували собаки?.. Довкола палацу, знов чути було, походжала сторожа, немовби її також повернув той примарний простір, дзвінкіше дзюрчав водограй у стіні, немовби у ньому додалося води, пройму вікна знов заповнили зорі, й серед них променилась голова змієборця. Тиша, пробуджена дихати, ніч, сповнена дихання, з ночі і тиші тяглося-росло вічносуще, живий сон світів. З полегкістю темінь зітхала, все чіткіших прибираючи обрисів, все живішого прибираючи вигляду, все земнішого прибираючи вигляду, все обростаючи тінями. Наближалося щось живе! Спершу безформне, майже розпливчасте, немовби окремі, розпорошені звуки, що розпадаються, але потім усе ж таки знову в один зливаються, чимдалі густішаючи і набуваючи чутних форм. Щось рипіло, кректало, гуркотіло і стогнало, й долинало воно від селянських возів, що тяглись до палацу вервечкою чимдалі щільнішою і везли провізію на ранковий базар; вони посувались поволі, мов сонні; гуркотіли колеса на розбитій бруківці, вісі рипіли, скреготало обіддя, зачіпаючись за каміння, брязкала упряж і ланцюги, часом глухо ревне якийсь віл, часом заспано крикне візник, а часом важка і м’яка ступа тяглових тварин ставала розмірена, мовби дихала маршовим ритмом. Вервечка вся дихала подихом ночі, посувалася крізь її подих, і посувалися разом з вервечкою ниви, й сади, й усіляка пожива, й усе це так само дихало, і відкривався вселенський подих, щоб у себе прийняти живність, відкривався для світового єднання, яке, у любові творячись, творить і власний образ. Бо любов зачинається в подиху і з подихом підноситься до безсмертя. Там унизу проїздили селяни; сонно понуривши заспані голови, сиділи вони на гарбах, повних з горою капусти та інших овочів, і коли підборіддя у котрогось геть упиралось у груди, він схропував, як уві сні схропує, мабуть, худоба. У сні людини є щось таке, що властиве рослині й тварині, а образ померлого селянина нагадує висохлу глину. Шлях селянина, коли вже цей шлях непідвладний долі, коли вже веде він туди, де доля не має ніякої влади, де вже майже втрачає права свої і свою випадковість, — цей шлях пролягає над самісіньким краєм долі, над краєм сну; якщо селянинові після молитви всміхнеться удача й позбавить його випадковости, то й над землею його, і над збіжжям, і над худобою доля утратить владу, і хай зорі він бачить тоді лиш, як на базар вирушає або як поглянути вийде вночі, чи не отелилась корова, хай він одразу знову впадає в ясну, без сновидь, сонливість своїх днів і ночей, він однаково й далі з любов’ю тримається того, над чим доля не має влади, що він просіває крізь пальці, мов золотисте гладеньке зерно, чого він торкається ніжно рукою, як погладжує шерсть худ