манки, відчував, розкошуючи щастям, оцю прохолоду, що спонукала його щільніше у ковдру закутатись, відчував, розкошуючи щастям, час, що линув крізь знову розчахнуту ніч і ніс прохолоду з собою, відчував, розкошуючи щастям, свій подих, що став уже легшим і зливався із подихом всіх водограїв на світі, що дзюркотять у темряві, відчував бурмотіння світу, відчував його справжність. Усе прохолоднішим і прохолоднішим дзюркотіння робилося, прохолоднішими робилися зорі, їхній простір, прохолоднішим робилося все, що було в тому просторі чути. Вервечка возів унизу помалу порідшала, вже можна було розрізнити гуркіт окремих возів, котрі наближалися, й тих, котрі віддалялися, більшали відстані поміж ними, й нарешті лишилося тільки кількоро тих, які відстали. І що довші ставали паузи поміж цим гуркотом, то виразніше чулося в них невиразне глухе рокотання, яке сріберним дзвоном пливло у непроглядній темряві; то було море, довгоочікуване й повне очікування, о, то рокотали хвилі, ще по-нічному сонні, та вже прокидаючись на поклик близького ранку. А може… О, а може, це йому тільки причулося (він ледь не вжахнувся), може, його зраджував слух, може, він просто був ладний іще раз піддатися самообману, може, це була просто туга, просто душевна туга, туга за морем, туга почути у рокоті й цілющий той голос, щоб можна було з ним повести розмову, щоб не потонув той голос у могутньому рокоті, щоб у всевладді природи не потонуло його провіщення… Але ні, о ні, то море було, то була неомірна, як володіння Тритона, реальність морська, і голосу чин, що так невимовно-нечувано відкривався йому, відчувавсь у сріберно-дзвенючому сяєві місяця, відчувавсь у неспинних валах прибою, відчувавсь у роздоллі вгорі й у розкутті внизу, відчувався у мороці й пелені світла, якою стихія нічна вже починала гасити себе, відчувався у тому, як бліднули зорі, ба ні, навіть більше; сповнившись голосом, прислухалися води, прислухалися зорі й моря, прислухався і морок, і все людське — те, що спало ще, й те, що вже прокидалося; прислухалися всі світи — самі до себе й до всього, що їх наповнювало. Усе, що в природі було, одне з одним єдналось і в єднанні творило любов. Чи існувало ще зло? Чи вирок уже пролунав, і тому все зло уже знищено? Голос, у всесвіт уплетений, вперто мовчав, і здавалось, що відповідь дасть лише день, що все обернулось тепер на чекання й завмерло, на денне світило чекаючи, бо, крім нього, на існування ніщо уже права не має. Ніч збиралась довкола своєї мети, ставала цілеспрямована, її чорнота позбувалася м’якости; за вікном у мерехтливе зоряне світло вкрадався зеленуватий відлив. Повітряна барва недвижно застигла у мороці, недвижно, навпомац вибираючи з тіні предмет за предметом, і кімната, од вікна починаючи, крок за кроком ставала кімнатою, стіна — стіною. Навпроти вікна, за яким миготіли останні зірки, бовванів канделябр, неначе безлисте дерево, в галуззі якого заплутались рештки ночі. А в еркері вже можна було розгледіти, хоч також іще і не дуже невиразно, постать хлопчика, що спав у кріслі! Ноги він підібгав під саме крісло, голову, над якою, мов тінь, нависав темний чуб, підпер рукою, світлих очей не видно було — вони ховалися під повіками-тінями; зате видно було: хлопчик напружено щось наслухав — те, що він малював сам собі уві сні, страждаючи і вибавляючи когось від страждань, безпомічний і комусь помагаючи, в полоні жадань і жадань не знаючи, кохання без похоті, ненароджений янгол у подобі земної людині, сновидець. О ніч проминуща, що несе на останньому подиху цього сновидця, несе далі й далі, нескінченна у своїх розгалуженнях, у своєму оперенні, ніч, що нескінченно несе його в себе на грудях, в обіймах своїх. Іще раз напнулось над ним угорі розкидисте ночі склепіння, виростаючи разом із червонястою млою пекельною і гамом усіх голосів за вікном, здіймаючись аж до всіх кратерів смерти, і під склепінням ширяли всі зойки смертельні й гримаси смертельні, й летіло склепіння в ніщоту, у порох, у порожнечу зітерту, але владний і лагідний голос, що провіщає ім’я, його підхоплював і, мовби відлуння дзвонів, розпливався нарешті в напливі ранкового світла, вливався в це світло і, разом із ним розчиняючи сутінки, сам розчинявся на сутінки. Невже це і досі те саме вікно, за яким усе сталося, за яким все ставалося? Пролунало і відлунало минуще, розгорнулося і згорнулося — і неминущим стало; минущий був день, що перед ним уставав, і він вже давно не дивився в той бік; його очі повила запона, хоч були вони і розплющені, їх затуманили сльози без сліз, та крізь туман той він бачив, ніби уже й не очима, як наставав новий день, бачив уранішні сутінки, пильно вдивляючись, бачив, як там, за вікном, сутінки тихо, верства за верствою, клали безбарвну барву, він це бачив і вже не бачив, його зір обернувсь на чуття, і в цьому чутті, разом із цим чуттям родився для нього день зі своїм новим світлом, стаючи його власним. Займався світанок і дихав навстріч йому трунком своїм щоразу чистішим, дихав до болю виразною, до болю димчасто-ясною прозорістю, крізь яку, не зливаючись з нею, попливли вже терпкуваті пасемця димку від щойно в домівках розпалених вогнищ; навстріч йому дихав світанок різким і бадьорим, сріблясто-солоним повівом моря, що сріблясто-легенько здіймався з далекого й тихого сріблястого рокоту, із першого блиску прохолодного й мокрого берега, чистою рінню і чистим піском укритого, сріблястими хвилями ранку омитого, ранкову офіру прийняти готового, навстріч йому дихав світанок, розкриваючись і розкриваючи, дихав, мов щось природне, з якого знов починається творення, й він, приймаючи цю розкритість і прийнятий нею, відчував, як несе, як відносить його дзюркотливий потік її чину, як вона огортає його своїм подихом-рокотом, і несло вже його, мов на крилах, прохолодних на дотик, несло, мов на чиємусь могутньому подиху, й він, народжений все ж на землі, немов спочиває в тінистому подиху лаврів, від дощу потемнілому, від роси прояснілому й свіжому. Отак і несло його — далі все й далі, і там, де цей шлях добігав кінця, де він непомітно губився в полях, де хліби золотистими хвилями котяться, там, де колосся гойдається, де виноградна лоза обплітає терник і худобина поряд із левом лежить, там янгол постав перед ним — радше й не янгол, а хлопчик, і все ж таки янгол — прохолодним крилом вересневого ранку укритий, темний чуб кучерявий, очі ясні, але голос його був не той, що чином провісним символічно наповнює всесвіт, о ні, скоріш то було вже далеке-далеке відлуння праобразу-символу, що витав над усім цим; і коли янгол озвався, той голос було ледве чути, й усе ж таки в ньому вчувалася вічности бронзова тінь: