— Треба спершу прибратись… Поможи мені.
Тамуючи кашель, що знову нестерпно, до болю душив йому груди, перекотив через край свого ложа, спустив на підлогу ноги, сів і нахилився всім тілом вперед — низько-низько, аж згорбився; знов нагадала про себе й надокучлива втома від лихоманки — нагадала спочатку у звислих ногах, поповзла звідти вгору, легенькими хвилями, поштовх за поштовхом розійшлася по тілі, щоб запопасти урешті й голову, і його погляд, знеможений втомою, немовби силкуючись щось дуже важливе добачити (навіть, можливо, самé джерело лихоманки), повільно і зморено, невідчепно-причепливо спинився на голих ногах, на їхніх пальцях, що машинально неначе за щось ухопитись хотіли й ніяк не могли вгамуватись… Ох, невже ж вони знов почнуть жити окремим, своїм власним життям — руки, ноги, чуття й відчуття? І, хоч почути від раба довірчих пояснень аж ніяк не випадало, погляд, в якому стояло запитання, благально потягся до нього, потягся сливе мимоволі, сливе проти власної волі, та вмить розчаровано й згас, бо на обличчі слуги-азіата — віку непевного, ніс картоплиною — на цій непроникній личині не відбилось нічого, що можна було б прочитати як відповідь, — нічого, сама лиш сувора покора й покірна суворість, яка терпляче, але й гордовито чекає наказу, чекає, коли ж гість цей високий віддасть його і нарешті зважиться встати. Та, схоже, саме це гість зробити й не міг, адже повсюди, не лише в його тілі, про себе нагадували суперечності й нелади, вони панували в світах, і, не усунувши їх, годі було поворухнути бодай рукою чи ногою. Хто хоче підвестися, хто хоче поквапитись на морський берег, щоб здійснити там жертвопринесення, той не повинен вершити це за таких суперечностей і внутрішніх чвар; щоб гідно, як і належить, здійснити жертвопринесення, і жертводавець, і його жертва мають бути у бездоганному стані, а він тут не мав навіть змоги переконатися, чи в скриньці усі ще є згортки, тобто чи вся до останку поема таки готова до знищення, чи, може, який-небудь згорток за ніч уже зник… Хто про це скаже? На скриньці усі ремінці, певна річ, затягнені міцно, надійно, тож ніхто її не відкривав, шкода й гадки… Та й хто ж обісмілиться ці ремінці розпустити й торкнутись жертовного дару? Суперечності й нелади в тілі, в руках і ногах, суперечності й нелади в світі… Чи повернеться єдність, чи варто на це сподіватись? Він очікував, і раб також очікував, але нетерплячки не виказував жоден. Та раптом знадвору хтось досить рвучко відчинив двері, і до покою ступили, не церемонячись, Плотій Тукка і Луцій Варій — певно, їм набридло чекати, а може, вони за дверима почули, що він вже прокинувся. Він сховав ноги знову під ковдру.
А Плотій уже від порога заходився, як завжди, гучно виливати свою щиру душу:
— Нам сказали, ніби ти занедужав і зліг; ми цілісіньку ніч, як скажені, мчали сюди, й що ж ми тут бачимо? А те, що ти нишком-тишком зібрався чкурнути з постелі! Ти завше так робиш, ще добре, що ми застали тебе взагалі… Ну, то як тобі, власне, ведеться? Дяка богам, вигляд у тебе нівроку, не згірший, ніж років десять тому, горішок міцний ти… А тепер ось у тебе знов лихоманка і кашель, ну звісно, ми таке знаємо… А якби поспитав був у друзів, то вони тебе в це несосвітенне плавання таки не пустили б! Ми почули про нього від Горація, згодом; йому ти про це не побоявся сказати, бо знав, що він тобі поперек шляху не стане; на умі в нього тільки одне: його віршики! І чого ти, цур тобі, у тих Атенах не бачив? Ну звісно, ти про це жодній душі нічичирк, щастя твоє, що Цезар устиг ще знайти тебе й вернути назад… Авґуст — він мудрий, як завше, а ти… О, тобі й море саме по коліна, як завше… Тож тепер у нас, друзів твоїх, морока: підняти тебе на ноги!
Важке його тіло шумно упало в крісло, і він умостився у ньому, наче весляр у човні чи візник на козлах — зігнувши у ліктях руки і стиснувши кулаки, а його почервоніле, заплиле жиром обличчя, все в родимках і з підборіддям подвійним, і далі променилося щирістю.
Худорлявий і сповнений гідности Луцій Варій, який узагалі не любив сідати, потерпаючи за бездоганні складки на своїй елегантній тозі, лишивсь, навпаки, стояти у своїй звичній позі: одна рука вперта у клуб, друга, під прямим кутом зігнута, повчально піднесена вгору.
— Верґілію, ми дуже за тебе тривожились.
У ньому, попри готовність до смерти, раптом прокинувся звичайний у такім стані острах недужого.
— І що ж вам про мене сказали?