— Слухаю! — Капрал поклав трубку.
Майор поспіхом одягся.
«Адам Делькот, Адам Делькот... — напружено думав майор. — Його прізвища не було в нашому списку. Той чоловік не був попереджений. Я їм дам...»
За п’ятнадцять хвилин Зайончковський уже слухав рапорт старшого сержанта Анджея Щигельського, який разом із сержантом Бітонем чергував на вокзалі.
— Тут ніч була спокійна, — доповів старший сержант. — Навіть пияків не було. О першій сорок сім до кімнати чергового вбіг заступник начальника станції Стефан М’єнкош. Ви його знаєте, пане майор?
— Продовжуйте.
— Пан М’єнкош був дуже знервований. Сказав, що до нього зателефонували з сортувальної гірки: на колії лежить убитий.
— Звідки зателефонували?
— З сортувальної гірки, — повторив сержант. — Це таке підвищення, з якого вагони котяться самі. Так формують состави товарних поїздів.
— Зрозуміло. Не пояснюйте мені, що таке сортувальна гірка. Продовжуйте далі.
— Убито Адама Делькота, стрілочника. Він цієї ночі там чергував. Ми тут же разом з Бітонем і товаришем М’єнкошем подались на місце події.
— Це далеко?
— Добрий кілометр.
— Продовжуйте, — витягав з сержанта слово за словом майор.
— Адама Делькота ми знайшли там, де й казав М’єнкош. Лежав на колії навзнак. Спочатку він лежав долілиць, але, знайшовши його, колеги перевернули, думали, може, живий, лише погано себе почуває. На грудях з лівого боку в нього рана. Наче від кулі. Залишивши там Бітоня, я побіг на вокзал сповістити комендатуру. Саме чергував капрал Вонсіковський.
— Співробітники слідчого відділу вже приїхали?
— Ще ні. Вонсіковський сказав, що посилає по них машину з радіоустановкою. Вони мешкають у різних районах міста, — пояснював сержант, — та й телефони є не в усіх. Поки зберуться, поки приїдуть у комендатуру по прилади... Але повинні незабаром бути тут.
— А хто той Делькот?
— Не знаю. Вперше чую.
— А М’єнкош десь тут?
— Ні. Заступник начальника станції М’єнкош лишився біля сортувальної гірки. Нещастя нещастям, але сформовані состави повинні відійти за розкладом. Товариш М’єнкош має знайти когось замість убитого Делькота. При мені телефонував з поста начальника станції, щоб узяв на себе вокзальну службу.
— Правильно, — погодився майор, — потяги мусять відходити вчасно. А начальник уже прибув?
— Я тут. — На порозі відчинених дверей з’явився чоловік у формі залізничника. — Мене сповістив мій заступник М’єнкош. Ну й жахлива історія! Аж не хочеться вірити. Значить, у Забєгові знову сталося вбивство? Як усі й припускали, загинула людина, прізвище якої починається на літеру «D».
— Ви його знали? — запитав Зайончковський.
— Звичайно. Дванадцять років працювали разом. Спокійний чоловік, кваліфікований стрілочник, і така лиха доля його, бідолаху спіткала. За що?
— Я також хотів би це знати. Де він мешкав?
— У Папротні. Шість кілометрів звідси, у напрямку Катовіць. Спочатку був там робітником по ремонту доріг. Потім закінчив курси стрілочників і складачів, після чого його перевели до Забєгова. На роботу доїжджав поїздом. У Папротні мав будинок з присадибною ділянкою.
— Скільки мав років?
— Мав біля п’ятдесяти. Батько чотирьох дітей. Двоє синів також працюють на залізниці. Одна дочка вийшла заміж, найменша, мабуть, цього року отримала атестат зрілості.
— Зрозуміло, — мовив майор. — Делькот мешкав не в Забєгові, тому його і не було в моєму списку.
— Звичайно, він, як і всі мешканці повіту, знав, що міліція застерігала людей з прізвищами на «D», але самого застереження мало, — думав уголос начальник станції. — Вбити залізничника на сортувальній — зовсім не важко. Досить причаїтися за вагоном і чекати зручного моменту.
— Але ж є охорона товарної станції!
— Двоє вартових на кілька кілометрів колій — те саме, що й нічого.
У цей час до поста ввійшли міліціонери зі слідчого відділу і лікар. Майор підвівся.
— Ходімте, — мовив він до них, а тоді до начальника. — Не підете з нами?
— Ні. Не хочу дивитись на цього бідолаху. До всього, повинен бути тут, на вокзалі, доки колега М’єнкош повернеться і приступить до чергування. Чи, може, я потрібний вам?
— Та навряд, — заперечив майор. — У разі чого, знаємо, де вас розшукати.
— А туди можна доїхати? — запитав працівник слідчого відділу.
— Попід колією є стежка, — пояснив начальник. — Вдень, може, й пощастило б проїхати машиною, але вночі я не став би ризикувати.
— Підемо пішки, — вирішив майор. — Старший сержант Щигельський дорогу знає і нас проведе.