— Тільки будьте уважні: в цей час на станції досить жвавий рух — саме формуються чотири товарні потяги, а вагони без локомотива котяться з сортувальної гірки безшумно.
Довго блукали плутаними коліями. Вся територія товарної станції освітлювалась потужними електричними лампами на високих металевих стовпах, тож було досить добре видно. Вдалині вимальовувався будиночок, що стояв на високому — метрів з десять увишки — насипному пагорбі.
— Це і є сортувальна гірка, — пояснив Щигельський, котрому часто доводилося чергувати на товарній станції. — Отой будиночок — диспетчерський пост, у ньому стрілочні передачі. Згори видно всі дороги і, таким чином, можна керувати складанням вагонів. Делькота вбито з того боку гірки. Якихось півкілометра від поста.
— Хто його знайшов?
— Кароль Ліпковський, помічник диспетчера. Я йому сказав чекати нас на посту.
На першому поверсі будинку, схожого на квадратну вежу, міліціонери застали трьох чоловік. Одного з них, заступника начальника станції Францішка М’єнкоша, майор знав в обличчя, бо часто зустрічався з ним на вокзалі. Двоє інших відрекомендувались: Кароль Ліпковський і диспетчер Едвард Новак.
— Це ви знайшли вбитого? — запитав майор у Ліпковського.
— Я помітив, — відповів замість того диспетчер, — що вагони не зчеплені. Отож послав колегу Ліпковського дізнатися, в чому справа. Ліпковський шукав Делькота, гукав його, нарешті знайшов — той лежав між третьою і четвертою коліями. Сповістив мене і решту працівників нашої гірки.
— Як ви збагнули, що вагони не зчеплені? — Майор не дуже добре орієнтувався в ситуації.
— Може, я вам поясню, пане майор, — утрутився М’єнкош, — в чому полягає робота цього поста і сортувальної гірки. Прошу підійти до вікна.
Три стіни приміщення були суціль засклені. До однієї з них М’єнкош підвів міліціонерів.
— З цього боку гірки ви бачите залізничні колії, які розходяться великим віялом. А з протилежного боку гірки всього одна колія. Тут можемо формувати одразу шість чи сім товарних составів. До нас прибувають залізничні вагони з Катовіць, Битома, Сосновця та інших великих міст Сілезії. Ми їх сортуємо — з’єднуємо в один состав ті вагони, які мають іти з Забєгова в одному напрямку. Відтак, прямі потяги їдуть швидко, майже ніде не зупиняючись, аж до кінцевих станцій. Їх можна назвати товарними експресами. Змішаний же зупиняється скрізь, де потрібно відчепити один чи більше вагонів, або ж там, де необхідно причепити нові вагони.
— А хіба цього не можна зробити відразу в Катовіцях чи в Битомі?
— Звичайно, що можна. В Сілезії є кілька великих станцій, де щоденно формуються сотні найрізноманітніших товарних составів. Але їх не вистачає. Навіть найбільша сортувальна станція має оптимальні розміри, подальша її розбудова обертається для держави збитками. Ось чому повинні існувати такі товарні станції як Забєгово, куди з різних місць Сілезії прибувають вагони з товаром, що має бути доставлений на північ і на захід: ми ж тут формуємо з них відповідні состави.
— Як це робиться? — Майорові здавалося: що більше залізничних таємниць вони знатимуть, то легше буде вести слідство.
— Із сортувальної гірки ми формуємо состави: наприклад, на першій колії — прямо до Щеціна, на другій — до Зельоної Гури, на п’ятій — змішаний, до Кельц і Радом’я. Потяги, що прийшли до Забєгова з Сілезького напряму, по черзі в’їжджають на гірку з боку пасажирського вокзалу. Тут вагони розчіплюються, котяться з гори за інерцією й відразу ж скеровуються на відповідні колії. Скріплювач з’єднує їх там у состав.
— А звідки скріплювач знає, на яку колію побіжить вагон?
— Має такий самий графік, як і диспетчер. Крім того, бачить, як саме переведені стрілки. Бачить на світлових таблицях.
— Однак я ніяк не розумію, як диспетчер міг звідси побачити, що вагони не зчеплені. Не дивлячись на ліхтарі, там доволі темно і надто далеко.
— Він не бачив, він чув.
— Що чув?
— Котячись із гірки, вагон ударяється в состав, що стоїть, і з’єднується з ним. Виразно чути один удар. Якщо ж стрілочник не причепить вагона, він після удару в состав одкотиться на кілька метрів назад.
— Отже, повинен бути лише один удар?
— Правильно. Але якщо спускатимемо на той самий вагон ще якісь вагони, то вони спершу вдаряться об нього, а він у свою чергу гримне в уже з’єднаний состав, знову відштовхнеться від нього і знову вдариться задом об вагони, щойно спущені з гірки. Таким чином, почуємо щонайменше два, а то й більше ударів. Власне, після такого перестуку Новак зорієнтувався, що там щось негаразд, і послав туди Ліпковського.