— Все було саме так, — підтвердили решта двоє залізничників.
— А далі?
— Пішов я на колії, — заходився пояснювати Ліпковський, — і бачу — в збірному до Кельць составі три вагони не зчеплені. А в составі до Щеціна теж один вагон не з’єднаний. Кричу: «Делькот, де ви?» Ніхто не відповідає. Думаю, може, відійшов на хвильку. Часом людині треба ж відійти. Роззираюсь довкола — нікого немає. Перейшов через четверту колію, де формувався состав на Валбжих. Здалеку бачу між рейками щось темне. Підходжу ближче. Людина. Підбіг — аж то Делькот. Лежить між третьою і четвертою коліями, голова на шпалі. Думаю, може йому погано. Перевернув. На долоні щось липке. Дивлюсь, а мої пальці в крові. І хустка в Делькота на грудях геть просякла. Ну, думаю, сталося непоправне. Сусідньою колією саме їхав маневровий, отож його я й зупинив. З нього вийшли машиніст із помічником, також оглянули Делькота й кажуть: «Ти йому вже нічим не допоможеш. Мертвий. Треба покликати міліцію». Повернувся я на пост, Новак тут же зв’язався начальником станції.
— А я, — втрутивсь у розмову М’єнкош, — тут же побіг на міліцейський пост.
— Поки що вдячний вам усім. Офіційний протокол складемо пізніше, а зараз — на місце злочину. Щигельський, дорогу знаєте? — запитав майор у свого сержанта.
— Я піду з вами, — запропонував Ліпковський, тепер там саме пожвавлений рух. Треба дуже обережно.
Біля вбитого чатував сержант Бітонь. Нашвидку оглянувши жертву, лікар прийшов до висновку, що смерть настала внаслідок вогнепальної рани. Про те, звідки саме стріляли, нічого певного сказати не можна — мертвого вже перевертали. З якого пістолета зроблено постріл, стане ясно після розтину. Жодних слідів знайти не пощастило, навіть гільзи. Навколо було же затоптано, люди намагалися допомагати потерпілому. Отже, слідчі обмежились фотографуванням, хоча знімки й не відображали первісного положення тіла вбитого.
— Делькот працював сам?
— Так. Уночі немає стільки роботи, як удень, одна людина чудово впорується. Новий вагон з гірки пускали тоді, коли попередній з’єднувався з відповідним составом. Удень, коли роботи багато, вагони біжать один за одним. Тоді, зрозуміло, потрібно більше людей, — пояснив Ліпковський.
— Тут більше не було нікого?
— На сусідніх коліях рухався маневровий локомотив. Відтягав уже готові состави і збирав порожні вагони, які повертали в Сілезію.
— Де той локомотив?
Залізничники переглянулись.
— Зараз локомотив рухатиметься в нашому напрямку, — пояснив перший з них. — Саме забирають вагони з п’ятнадцятої колії.
— Я хотів би поговорити з машиністом і його помічником.
— Коли проїздитимуть, то затримаємо їх, — зголосився другий залізничник. — За хвилину будуть тут.
Локомотив, який тяг п’ять вагонів, зупинився на три короткі свистки неподалік групи міліціонерів. Машиніст з помічником спустилися на землю.
— Ви бачили Делькота, який тут працював? — запитав майор.
— Ми не знали, хто то — Делькот чи хтось інший, — відповів машиніст, — бо працювали на ген аж тих коліях. Але бачили — хтось ізчеплює вагони.
— А Делькота знали?
— Аякже, — підтвердив помічник. — Стільки років працюємо на станції, всі знаємось.
— Може, бачили на коліях іще когось?
— Ні, — дружно заявили обидва залізничники.
— А постріл? Ви ж повинні були його чути.
— Наша машина гуде. Вагони, як котяться з гори, то теж стукають на рейках. А на сусідніх коліях щокілька хвилин проносяться прямі пасажирські або товарні, що не зупиняються в Забєгові. Тут хоч би й з гармати вистрелили, то ніхто не звернув би уваги.
Саме в цю хвилину, ніби підтверджуючи свідчення залізничників, з гуркотом пронісся яскраво освітлений швидкий потяг. Знявся такий гуркіт, що офіцер міліції не чув, що йому кажуть люди, які стояли на відстані двох метрів.
Майор звелів забрати тіло вбитого й разом з усіма працівниками слідчого відділу повернувся на вокзал, зобов’язавши залізничників прийти завтра в комендатуру міліції для подання письмових свідчень. На запитання начальника станції, чи є якісь результати, він лише розвів руками.
— Обшукаємо місце вдень. Може, тоді щось знайдемо.
Начальник станції скептично посміхнувся, але не став коментувати слів начальника міліції і вже трохи веселіше зауважив:
— Добре, що моє прізвище починається на «R». Маю в запасі ще трохи часу. Тепер на черзі літера «Е».
Ці слова могли бути правдою, адже загинули: Адам’як, Боженцька, Червономєйський і Делькот. Усе йшло за абеткою. Майор Зайончковський відчув, що його охоплює жах. Робив усе можливе, та перешкодити черговому вбивству, на жаль, не зумів.