— Я переконана, що не буде, — мовила у відповідь дівчина, — однак у такій справі обережність не зашкодить. На мою думку, заходи, вжиті вами, пане майор, слушні і їх варто дотримувати...
— Добре, що хоч це визнаєте, — перебив дівчину Зайончковський.
Слівінська намагалася закінчити думку:
— Але заходи не допоможуть упіймати злочинця.
— А що, по-вашому, допоможе?
— Дуже старанне розслідування. Кожен злочин слід розглядати окремо, а вже потім — усі разом. Це — єдиний метод, що дозволить вхопитися за кінець нитки, яка приведе до клубка.
— По-вашому, розслідування було проведене погано?
— На жаль, так, — сумовито схилила голову дівчина. — А може, навіть не стільки погано, скільки надто поверхово. Це стосується передусім двох перших випадків, бо помилки в двох останніх — це вже логічний наслідок хибного припущення, нібито злочини — справа рук шаленця.
— А яких же помилок ми припустилися? — Різкі слова ченстоховки зачепили за живе й капітана Полєщука.
— Справа надзвичайно складна. — Пані лейтенант явно хотіла послабити напруження, яке зависло в повітрі. — Але розслідування таки було надто поверхове. В жодному з чотирьох випадків не було дано відповіді на основне питання, відоме ще в римському праві: «is fecit, cui prodest», тобто «зробив той, хто мав з того користь». Що ж ми знаємо про дві перші жертви? Направду нічого. Молодий бешкетник веде спосіб життя на межі карного злочину. Або бабуся, яка гендлює самогоном і чистою горілкою. Доведено, що з ними зналися кілька чоловік. І більше нічого. Ні минулого, ні характерів. Із середовищем, у якому ті жили, ми познайомились побіжно. Та й знайомство відбувалось так, аби якомога швидше запідозрити когось у вчинених злочинах. Я згодна, в переважній більшості ординарних випадків цього достатньо. Але аж ніяк не в такій особливій справі як ця.
— Ото нам дісталось! — розсміявся капітан Полєщук, йому імпонували запал і щирість Слівінської, яка без вагання виклала начальству все, що думає про нього та його роботу. — А ти гостра, Басю!
— Не варто бути надто солодким, бо розлижуть, — відрубала дівчина. — Ти цього не знав?
— Продовжуйте. — Майор намагався показати, що ставиться до подібних заявок без упередження.
— На мою думку, все потрібно розпочати заново. Як кажуть, від «А».
— Згоден, від Адам’яка, — сказав лейтенант Стефанський. «Абетковий убивця» цікавив його порівняно найменше, тому він не нервував і не втрачав гумору.
— Саме так, від Адам’яка, та ні в якому разі не залишаючи поза увагою нічого, що стосується й трьох інших жертв. На тих матеріалах, які маємо в папках, можна поставити хрест, а розслідування почати від нуля. Треба докладніше дізнатися про тих людей. Вивчити їхнє минуле, характери, розкрити найнезначніші й найпотаємніші сторони їхнього життя.
— Навіщо? Ми ж не пишемо психологічну повість, а провадимо розслідування у справі чотирьох убивств.
— Про це я не забуваю ні на хвилину. Якщо ми добре знатимемо жертву, то знайдемо для себе бодай маленьку зачіпку. Вона стане вихідною точкою для подальшої ідентифікації злочинця і розкриття причини, яка штовхнула його на вбивство. Варто також заглибитись і в психіку вбивці. З тих фактів, що маємо, вже сьогодні можемо зробити певні висновки щодо його особи.
— Цікаво, — буркнув майор.
— Так точно, громадянине майор, — не давала збити себе з думки Слівінська. — Це людина холоднокровна й жорстока, для досягнення своєї мети без вагання йде по трупах. Для того, щоб знищити одного, замордував ще трьох, швидше за все, людей випадкових. Я впевнена, що він не вперше відбирає життя у ближнього. Це — вбивця-рецидивіст.
— Браво! — заохотливо посміхнувся Стефанський.
— До того ж, цю людину, очевидно, дуже скривдили — справедливо або незаслужено. І її кривдником був один з убитих. Злочинець — людина мстива, помсту свою він плекав протягом багатьох років. Зверніть увагу ще й на такий факт: у жодному з чотирьох випадків він навіть не намагався прикритись мотивами грабунку, матеріальної користі. Отож, лишається аксіома, що єдиним мотивом була помста.
— Або кохання, — озвався підпоручик Жешотко.
— Могло б бути й кохання, якби не той факт, що одна з жертв — сімдесятитрьохлітня бабця.
— В коханні ніколи нічого не ясно, — глибокодумно прорік лейтенант Стефанський. — А може, це її колишній коханець, що чекав стільки років...
Усі розсміялись. Лейтенантові пощастило досягти свого — навіть майор трішки посміхнувся.
— Боюся, — сказав він, — що таке розслідування, про яке говорить наша нова товаришка, провести в наших умовах дуже важко. Власне кажучи, неможливо. Замало людей, і ніякої допомоги ні від кого не матимем.