— Звичайно, вам, чоловікам, таке розслідування непосильне. Чоловіки на таких справах мало розуміються, їм бракує інтуїції. Тут потрібні жіноча делікатність і чуття. Щоб одрізнити правду від брехні, доброзичливість од небажання і спроби збити слідство на хибний шлях. Чоловік надто грубошкірий, аби вникнути в певну ситуацію, зрозуміти її і зробити конкретні висновки.
— Ну й дісталося нам! — ще більше тішився Стефанський.
Чоловіки не знали, чи сприймати слова дівчини серйозно і образитись, чи й собі вважати, що це жарти, й найкращою реакцією в такому випадку буде сміх. Нарешті вибрали друге.
— Що ж до допомоги, — ще більше загорялася Слівінська, — то нема чого звертати погляди до Катовіць або Варшави, а пошукати допомоги тут, на місці.
— Загони сприяння міліції? — кинув капітан.
— Ні. Місцеву громадськість.
— Дякую красненько, — перелякався Полєщук. — Ми одержали понад вісімсот листів і вислухали сотні телефонних дзвінків з найрізноманітнішою інформацією. Завозили собі руки до ліктів, копирсаючись у цьому багні. Й нічого путнього в ньому не виявили. Нічогісінько.
— Ви самі завели громадськість в оману. Отож нічого дивного, що вам давали неправильну інформацію.
— Як то, «завели в оману»? — обурився майор.
— Вигадали того маніяка. А треба було заглянути в минуле вбитих і шукати злочинця поміж нормальними людьми. Я переконана, що громадськість нам допоможе. І набагато ліпше, ніж це зробили б цілі батальйони найдосвідченіших розвідників.
— Які ваші висновки? — сухо запитав начальник.
— Розширити розслідування. Докладно вивчити біографії жертв таємничого вбивці.
— А хто це робитиме?
— Я, — коротко відповіла Слівінська.
— Сама?
— Ні, з допомогою тутешніх городян.
— Берете на себе велику відповідальність.
— Я розумію, та од відповідальності не ухиляюсь.
— Чудово! Цю жертву приймаємо. Я про всяк випадок збережу усі колишні розпорядження. Слідство провадитимемо за встановленим раніше планом.
— Як вважаєте за потрібне, громадянине майор, — примирливо мовила дівчина.
— Звичайно, прошу інформувати мене про результати своєї роботи, — попередив Зайончковський. Можете також розраховувати на нашу допомогу. Адже йдеться не про ваші особисті амбіції, а лише про приборкання небезпечного злочинця, вбивці чотирьох людей.
— Так точно, громадянине майор.
Після наради всі розійшлися, щоб далі займатися своїми справами. В кабінеті залишились тільки майор з капітаном.
— Ну й що ти про все це думаєш? — запитав Зайончковський приятеля.
— Забавна крихітка. А яка впевнена в собі!
— Я б скоріше сказав: нерозумна, зарозуміла гуска. — Майор не зміг приховати, що критика дівчини дуже йому дошкулила. — А яка безсовісна! Як говорить про чоловіків. Ніби я не бачив, як з усіма вами кокетує, як грає очима.
7.
Розповідь офіціантки
— Дружина твоя поїхала відпочивати? Отже, маєш вільний вечір, — звернулася Барбара Слівінська до капітана Полєщука. — Покажеш мені Забєгово.
— З превеликим задоволенням. Що тобі показати?
— Нічне життя вашого міста.
— Тут справи в нас не дуже блискучі. В «Каролінці» музика є, але тільки до дванадцятої.
— До «Каролінки» не підемо. Спочатку зайдемо на каву до «Гвяздечки», а пізніше — на вечерю до «Шльонської».
— До «Шльонської»? Побійся Бога, Басю! Та це ж пекло. Не було тижня, щоб туди не викликали наших патрулів. Та я бачу, що ти чудово знаєш Забєгово. Особливо з ресторанного боку.
— Самітня жінка мусить же десь їсти, а іноді й до ресторану заглянути.
— А ласкава пані не може ходити до їдальні? Так, як усі ми.
— Часом життя треба урізноманітнити.
— І все-таки раджу тобі «Каролінку». Місце цілком пристойне, на кухню гріх нарікати, та й публіка зовсім інша, ніж у «Шльонській».
— Та інша публіка мене зовсім не цікавить. Віддаю перевагу тій, зі «Шльонської».
— Я гадав, ти запрошуєш мене так, для компанії, а виходить, у службових справах.
— Можна поєднати корисне з приємним. Ти не думаєш?
— Здається, ти хочеш використати мене як прикриття.
— Нічого подібного. Просто хочу придивитись до дружків Адам’яка. Бо в «Каролінці», куди ходять обрані, я їх не зустріла... Протягом кількох днів ходжу на обіди у «Шльонську». Мене там уже знають. Але ввечері сама йти не можу.
— Хочеш прикритися мною, як ширмою?
— Ні, хочу мати тебе за приятеля.