— Хай будуть шніцелики, — погодився капітан.
— Але перед тим, — завважила Слівінська, — оселедець у сметані й половинку клубової горілки. От якби ще й картопельки...
— На жаль, немає. Година пізня, завибачалась офіціантка.
— Тоді хліб і масло. І дві пляшки води.
— Зараз принесу, — офіціантка розуміюче подивилась на пані лейтенанта.
— Дівчино, що ти робиш? — розгубився Зигмунт Полєщук. — Завтра ціле місто говоритиме, як міліція набралася в «Шльонській».
— Хай говорить. Мені саме цього й треба.
— Ти що, завжди на службі?
— А ти ж як думав?
— У «Гвяздечці» було так добре.
— Ой, Зигмунте, Зигмунте, — насварилася пальцем дівчина. — Через три дні повертається дружина, а ти постійно намагаєшся про це забути.
— Я думав...
— Думав, що на мене так діють твої чоловічі чари? — сміялася з колеги Слівінська. — Дай сигарету.
— От дідько, залишив у «Гвяздечці». Зараз принесу. Не встиг офіцер підвестись із-за столика, як всевидячий пан Стасьо вже був біля них.
— Пане капітан, ви забули сигарети? Зараз принесу. І сірники?
— Так, прошу.
Коли адміністратор подався до буфету, Зигмунт сказав:
— У цій ямі навіть знають те, хто з міліціонерів що палить.
— Та це ж чудово. Якщо вони стільки знають про міліцію, то про сусідів — ще більше. Мені, власне, саме це й потрібно.
Офіціантка принесла посуд, а за хвильку — й замовлені закуски. Розклавши все на тарілки, налила у склянки содової, а в келишки — спиртного. Як у найкращих ресторанах.
— Смачного, — привітно побажала вона.
— Пані Ядзю, — затримала офіціантку Слівінська. — Ми вже з вами знайомі, правда ж? З часу приїзду до Забєгова я харчуюсь у вас щодня.
— Маю надію, що вам, пані лейтенант, подобається наша кухня.
— Звичайно. Але сьогодні я хотіла б випити з вами. Та й оказія слушна — мій день народження.
Капітан здивовано глянув на співробітницю, але не сказав ні слова.
— Нам не вільно пити з клієнтами.
— Тільки келишечок. Моє свято. Дуже прошу. Принесіть ще одну скляночку.
— Як побачить пан адміністратор, то добряче намне мені вуха, — оборонялась офіціантка.
— Це ми якось залагодимо, — включився в розмову Зигмунт Полєщук. — Адже пан Стасьо — мій давній приятель.
— Ну, якщо так... Дуже дякую пані й біжу за келишком.
У такій забігайлівці, як «Шльонська», меншими келишками, ніж стограмівки, звичайно, не користувались. Здивований капітан спостерігав, як Барбара Слівінська, не змигнувши оком, вихилила цілий, до краплини, келишок. Офіціантка, яка була тільки пригубила, взяла собі за приклад «іменинницю», вдячно подивившись на неї. Бо в Польщі ніщо так не імпонує людям, як мистецтво пиття.
— Закушуйте, будь ласка. — Барбара підсунула до офіціантки свою тарілку.
— Дякую. Направду не можу. Мушу бігти до гостей. Пан Стасьо бачив. Ой, улетить же мені на горіхи. Ще раз — усього вам найліпшого з нагоди уродин.
Офіціантка заспішила на кухню.
— Басю, що ти виробляєш?
— Як то «що»? Забавляюсь.
— Гарна забавка. Береш півлітра горілки й споюєш обслугу державного підприємства громадського харчування. Добрий приклад подає міліція громадянам, — напівжартома, напівсерйозно мовив капітан.
— Не хвилюйся, любий, — дівчина потяглась до пляшки і знову наповнила келишки.
— За повернення твоєї дружини з курорту.
Ввесь зал дивився на цю дивну пару. Сам факт розпивання горілки з офіціанткою дістав, звичайно, більш ніж позитивну оцінку. А коли Барбара так само спокійнісінько проковтнула й другу стограмівку, товариство одностайно прийняло пані лейтенанта за свою і потроху всі перестали звертати на них увагу. Дійшли висновку, що міліціонер також людина й часом має потягти кілька крапель спиртного.
Офіціантка принесла замовлені шніцелі. Барбара Слівінська запропонувала «на другу ногу», але офіціантка відмовилась. У неї попереду ще кілька годин праці, отож має бути твереза.
— Шніцелики й справді приготовлені дуже смачно, — підтвердив капітан. — Оселедець також був відмінний.
— Нічого дивного. У таких шинках кухня, як правило, добра. Вміють справедливо оцінити клієнта, що прийшов сюди не лише випити, а й попоїсти. Я харчуюся тут уже кілька днів. В обідню пору буває вельми порядне товариство. Але сам розумієш, я хотіла побачити, як тут увечері, отож змушена була скористатися з твого милого товариства.
— А що ти, власне, хотіла побачити?
— Скажи мені, чи є тут зараз колеги Адам’яка?
— Скорше — дружки, — поправив капітан. — Є, звичайно. Хоча б он там, за столиком під стіною. Той, що спить, спершись головою на стіл, Богдан Палюх. Після смерті Вінцентія став, напевно, ватажком банди.