— І дуже вони бешкетують?
— Може, вже не стільки, але набридають як місту, так і нам. Бешкетують на п’яну голову, б’ються, сікаються до людей. Одне слово, хуліганять. На чомусь важливішому, щоб усе це товариство пересадити, поки що їх не схоплено. Ми їх, правда, нерідко заарештовуємо. Кожен з них має по кілька тисяч злотих штрафу. Але більшість не працює, отож нема як ті гроші утримати. Зрештою, ти все це знаєш по Ченстохові.
— Зрозуміло, ми також маємо подібні клопоти. Однак я хотіла побачити, який вигляд у цієї проблеми в малому місті.
— Мабуть, ще гірший, бо ще більше впадає в вічі.
— Зате важче уникнути кари за серйозніший злочин.
— Хіба що коли вбити чотирьох людей, — пожартував капітан. — Але я повинен сказати, що після смерті Адам’яка місцеві бешкетники принишкли. Очевидно, розцінили це як попередження.
— От бачиш, — засміялася Барбара, — навіть ти сам володієш цінною інформацією, яка мені може дуже знадобитися при розслідуванні.
— Я?
— Так, ти. Щойно підтвердив, що ватага Адам’яка сприйняла смерть свого вождя як застереження. Очевидно, мають на сумлінні щось важливіше, ніж звичайні бешкети під пивним ларком. Бояться, що після смерті Адам’яка може прийти черга ще когось.
— Коли маєш справу з маніяками, то нічого наперед невідомо.
— Знову повертаєшся до вашої улюбленої концепції «маніяка та абетки». Гадаю, компаньйони Адам’яка ліпше орієнтуються в тій справі, ніж комендатура міліції. Але замовляй каву і проси рахунок. Розраховуватимемось обоє.
— За кого ти мене маєш?
— Рахунок — навпіл, — твердо повторила дівчина. — Не хочу нікому бути винною. Ані тобі, ні будь-кому іншому.
Цього разу Зигмунт Полєщук не заперечував. Розумів, що це однаково ні до чого не приведе, а дівчина добре знає, що робить і яку мету переслідує. Навіть та півлітра, яку розпили нещодавно, не могла її похитнути.
Другого дня Барбара Слівінська з’явилась у «Шльонській» раніше, ніж звичайно — десь о пів на першу. Гадала, в такий час шинок буде порожній і вона спокійно зможе перекинутись кількома словами з офіціанткою. Її зустріли як стару, добру знайому.
— Як вам учора в нас відпочивалося? — люб’язно запитала пані Ядзя, офіціантка, повідомляючи, що пропонує кухня сьогодні.
— Дякую, добре.
— Мені дуже дивно, що ви завітали до нас, а не до «Каролінки».
— Хотіла побачити, яка буває «Шльонська» ввечері.
— Вчора було спокійно. І це, видно, завдяки вам. Усі бачили, що в залі міліція, отож і старались бути чемними. Правда, ще й через те спокійніше, що не стало Адам’яка.
— Ви його знали?
— Добре знаю всю ту банду. Не раз доводилося з ними гризтись.
— Як ви думаєте, хто його вбив?
— Певно, той «абетковий убивця».
— Не вірю, що це справа рук маніяка, — ще раз висунула свою гіпотезу Слівінська.
— Може, він і не маніяк, — погодилась офіціантка, — а щодо Адам’яка... напевно, були такі, хто зичив йому смерті.
— А чому?
— Це був страшний бешкетник. Але йому щастило, тож ніколи надовго не сідав.
— Наскільки мені відомо, на Адам’яка не було подано жодної серйозної скарги. На його дружків — теж. Усе якісь дрібні скандали чи п’яні бійки.
— Бо всі їх боялись. А дівчата й поготів.
— Дівчата?
— В такому містечку, як Забєгово, дівчині нелегко звернутись до міліції чи прокурора. Цим вона сама себе зганьбить на все життя. Після того їй не залишається нічого іншого, як негайно виїхати. Бо тут кожен з неї сміятиметься. Жоден хлопець не тільки не візьме її заміж, а навіть на вулицю з нею не вийде. Отож ліпше зціпити зуби й мовчати.
— Пані Ядзю, ви думаєте, що в Адам’яка були на совісті і такі справи?
— Були і в нього, і в усієї його банди. Вони ще й вихвалялись тим і сміялися, що дівчата дурні.
— Неможливо! І не боялись? Адже за такі справи суд дає до дванадцяти років.
— Я сама чула. Тут, у нашій пивниці. Адам’як сидів за столиком отам, з лівого боку від буфету. Разом з кількома дружками. Гарно собі випили, й він давай хвалитись, як учотирьох розважались із якоюсь дівчиною з Ковальова. Затягли її до лісу при дорозі і там стали в чергу...
— А де це — Ковальове?
— Це село біля шосейної дороги, в бік Ополя. Якихось чотири кілометри звідси. Ковальовських тут, у Забєгові, багато працює. Певно, їздила й та дівчина.
— Давно ви чули ту розмову?
— Мабуть, тижнів зо два перед тим, як убили Адам’яка.
— В нас у міліції немає жодної заяви про зґвалтування.