— Ні татко, ні Вітек його не вбивали. Були в Ковальові. Цілий день.
— Однак буде ліпше, якщо все це ми обговоримо тихенько, без нікому не потрібного галасу, без нагадування про те, що вам довелося пережити. Так же ж?
— Певно, що так, — згодилася дівчина.
— Ну, то що це був за ніж?
— Адам’як його нам показував.
— У лісі?
— Ні... До того. Як пили вино в парку. Хвалився, що купив його в якогось німця з ФРН. За двісті злотих.
— Який то був ніж?
— Коли натиснути кнопку, з колодочки вискакує довге вузьке лезо.
— І ні в кого з хлопців більше такого не було?
— Ні в кого. Палюх хотів перекупити ніж у Вінцентія.
— Ну, й порозумілись?
— Ні, Адам’як не хотів продавати.
— Той ніж ви бачили тільки тоді?
— Ні, — зашарілася дівчина, — пізніше, в лісі, Адам’як погрожував, що коли зараз же не роздягнусь, то різоне мене по обличчі. А далі ви вже знаєте...
— Ну, що сталось, то сталось. Панно Ганко, поясніть мені, як ви погодилися йти з тими хлопцями ввечері лісом?
— Їх же було четверо. З одним би не пішла. Боялася б. Усіх добре знала. З одним працювали. А з Вінцентієм бігали разом до школи. Яка я була дурна...
— Адам’як загинув 25 червня. Звідки вам відомо, що батько й Гробельний були тоді в Ковальові? Адже запам’ятати те, що було тиждень тому, важко, а вже минуло біля двох місяців.
— Другого дня, а це була середа, 26 червня, я й сама подумала, чи то не татко його зарізав. Тому й пам’ятаю, що у вівторок цілий день ми працювали на буряках — тато, Вітек, я і дві сусідки, — копали й зносили буряки до підвалу. А коли стемніло, до нас прийшов солтис, пан Копіт, і всі чоловіки взялися ремонтувати трактор. Солтис повинен це пам’ятати.
Барбара Слівінська подякувала Ганці за інформацію і вдруге запевнила, що про цю розмову ніхто ніколи не дізнається. Ян Копіт підтвердив алібі обох чоловіків. Справді, батько та Гробельний працювали на буряках, а пізніше прийшов солтис, якого вважали за найкращого в селі механіка, й усі троє до півночі лагодили зіпсований трактор Нізьолека.
Тієї ж ночі міліція влаштувала обшук в усіх членів банди Адам’яка. Шукати довелось недовго. В піджаку Тадеуша Янушевського знайшли пружиновий ніж з викидним лезом. Вигляд його збігався з описом Ганки Нізьолек.
Тадеуша Янушевського затримали, а ножа відіслали до Катовіць на експертизу. У щілинах колодочки знайшли сліди людської крові. Її група збігалася з групою Вінцентія Адам’яка.
Маючи висновки експертизи, Барбара Слівінська звеліла привести Янушевського з камери й почала офіційний допит.
Записавши анкетні дані молодого чоловіка, вона показала йому ніж.
— Це ваш?
— Мій. А що, вже й ножа не вільно мати?
— Ви й самі добре знаєте, що без спеціального дозволу холодної зброї мати не можна. А кастета й пружинного ножа — тим більше, бо на них навіть дозвіл не видасться.
— Вперше про таке чую.
— Звідки маєте цього ножа?
— Купив.
— У кого?
— Я не питав його прізвища. Дав дві сотні, бо ніж мені сподобався. Що ж тут такого?
— Такі ножі купувати заборонено.
— Я вже вам казав, що вперше чую.
— Ніж у вас буде конфіскований.
— Куплю другий. Невже для того, аби про це сказати, потрібно було тримати мене два дні в буцегарні?
— Ні. Не для того. Маю вам ще дещо повідомити.
— Не цікаво, — дедалі дужче нахабнів Янушевський.
— І все-таки повідомлю. У ваших зізнаннях немає жодного слова правди.
Молодий хуліган розсміявся.
— Ніж, — повільно вела Слівінська, — належав Адам’якові.
— Саме в нього я й купив ножа за дві сотні.
— Увечері 25 червня в кущах над Стружанкою?..
— Що-що?
Слівінська відкрила портфель і дістала протокол експертизи:
— На ножі знайдено кров Адам’яка. Форма і розмір леза відповідають рані у грудях убитого. Саме цим ножем зарізано Адам’яка.
Аж тепер Янушевський зрозумів, що жарти скінчилися й потрібно рятувати власну шкуру.
— Зараз я все розкажу пані лейтенантові. Як на сповіді.
— Слухаю.
— У Забєгові на початку червня були молоді німці з Західного Берліна. Адам’як, який трохи вмів по-німецьки, крутився біля них. Вони мали такі ножі. Адам’як потім хвалився, нібито купив його за дві сотні, але, думаю, швидше поцупив. Ніхто з нас не мав такої цяцьки. Палюх давав Адам’якові п’ятсот, але той не погодився.
— А яким чином ця зброя стала вашою власністю?
— Зараз, пані лейтенант. Коли Адам’яка пришили й менти... перепрошую, міліціонери сказали про це його матері, я разом з усіма побіг до річки. Але там уже стояло оточення, нас і близько не пустили. Я бачив здалеку тільки ноги Адам’яка. Коли повертався додому лугом, дивлюсь, у траві щось блищить. Підходжу ближче — ніж. Той самий — Адам’яків. Отож я і взяв його собі. Кожен так зробив би, хіба не правда?