— Кров приятеля вас не збентежила?
— Я там не бачив ніякої крові.
— Дивно. Експерти після стількох тижнів знайшли, а ви по свіжому не бачили.
— Я його не вбивав. Та й навіщо? У вівторок пішли ми з Адам’яком на пиво. До того ларка, що поблизу залізничного вокзалу. Потім Адам’як злиняв, бо скінчились бабки, а позичити ніхто не хотів. Я залишився. Пан Формановський, той, що продає пиво, напевно мене пам’ятає.
Це співпадало з показаннями продавця пива. Однак Слівінська запитала:
— А що було потім? Адам’яка вбито аж увечері.
— Потім мене трохи розібрало. Тож усівся на лаві в чекальні та й заснув. Розбудив мене пан сержант Бітонь і наказав іти додому. Але ноги мене не хотіли слухатись. Тоді сержант викликав машину й мене підвезли.
— До камери?
— Ні. Сержант сказав, що такими як я не варто запаскуджувати порядної камери, тож висадили мене біля мого дому — їм це було по дорозі. Дома можуть підтвердити. Мати вліпила мені по писку пару разів за те, що пропив тижневу платню.
Янушевського повернули до камери. Слівінська тут же перевірила його алібі. Обоє міліціонери — сержант Бітонь, який тоді чергував на вокзалі, і капрал Вонсіковський — водій службової машини — підтвердили зізнання Янушевського.
Порадившись із майором Зайончковським і прокурором, Слівінська дійшла висновку, що немає підстав підозрювати Янушевського. Хоча на інші три дні, коли сталася решта вбивств, Тадеуш не міг представити стопроцентного алібі, проте не викликало сумніву, що всі чотири злочини скоїла одна й та сама людина. Слід було звільнити затриманого.
Майор Зайончковський з притиском зауважив:
— Я ж казав, що все так і скінчиться. Я це передчував.
— Зрозуміло, — боронилася Слівінська, — Адам’як не був головною постаттю, за якою полював злочинець. Треба шукати далі.
— За кого візьмешся тепер? — розсміявсь лейтенант Стефанський.
— За Адама Делькота. Цей слід найсвіжіший. Може, ще й не зовсім охолов?
9.
Швець бачить усе
Хто в місті міг би найбільше знати про замордованих таємничим убивцею людей? Лейтенант Барбара Слівінська з самого початку вирішила: офіціанти популярного ресторану, продавці і завідувачі магазинів, листоноші, «дівчатка з вулиці», а також ремісники. В Забєгові було близько 8 тисяч населення. Кожен мешканець, напевно, чимало знав про сусідів, треба було лише дізнатися, хто, що й про кого може сказати.
Звісна річ, пані лейтенант не могла обминути ремісників. Особливо шевців, яких відвідують частіше, ніж, наприклад, кравця чи кравчиню. Дедалі більше чоловіків і жінок купують готовий одяг, а взуття ремонтують усі.
Найлегше було зв’язатися з Юзефом Кунертом. Цей швець тримав майстерню саме навпроти комендатури. Досить було підійти до вікна, щоб побачити майстра, який сидів на стільчику і тримав у руці якогось черевика. Клієнтура Кунерта була численна. До неї належали й працівники міліції. Нічого дивного: майстер виявився славний, взуття ремонтував швидко і якісно.
Барбара знала, що цей шістдесятилітній чоловік самотній. За майстернею тулилась маленька кімната, де Кунерт жив.
До Забєгова Кунерт прибув зо два роки тому. Йому пощастило влаштуватись у доброму місці — колись тут була бакалійниця. Своєю добросовісною працею швець швидко здобув визнання. Був тихий і спокійний. По пивних закладах не вештався, ніхто ніколи не бачив його напідпитку. В роботі Кунертові допомагав молодий хлопець.
Для відвідин шевської майстерні жінці легко знайти привід. То черевичок рипить, то десь муляє, то набійки треба поміняти. Отож нічого дивного, що невдовзі Юзеф Кунерт зустрічав Барбару як стару знайому.
— Ви, очевидно, знаєте в місті всіх людей? — якось запитала вона шевця, який лагодив її босоніжки.
— Всіх — не всіх, але багатьох знаю. Швець сидить, а люди його відвідують. З кожним завжди перекинешся кількома словами.
— Мабуть, знали й тих убитих? — вирішила розпочати розвідку Слівінська. — Чи вам відомо, що я займаюся тією справою?
— Звичайно, — розсміявся Кунерт. — У Забєгові нема людини, яка б не знала, що вас, пані лейтенант, спеціально прислано з Ченстохови, бо наші завалили справу. Тільки дивилися, як той придурок убиває чергову жертву.