Цілком навпаки, завідувачка магазину зробила перший крок, аби познайомитись із такою популярною міліціонеркою. Коли Бася з кошиком у руках кружляла між стелажами, Бишевська сама підійшла до неї:
— Сьогодні у відділі ковбас і копченостей маємо свіжісіньку шиночку. Справді чудова шинка. Рекомендую!
Звичайно, Слівінська скористалася з такої нагоди. Купивши шинку, щиро подякувала Пряничкові за турботу.
— Нема за що, пані лейтенант. Охоче допомагаємо нашій хоробрій міліції. Особливо такій заслуженій її представниці. Це має бути дуже захоплююче — боротися зі злочинцями. Я вмерла б зі страху. Уявляю собі, які пригоди доводилося вам не раз переживати, пані. Це не те, що нудне життя в магазині.
— Боюся, пані завідувачко...
— Мене звати Данутою.
— Боюсь, пані Данусю, що ви трохи розчарувалися б. Взагалі наша робота — це прозаїчні будні, позбавлені сенсацій. Сьогодні слідству допомагають наукові здобутки в галузі криміналістики. У ній менше геніальної інтуїції Шерлока Холмса чи оригінальних американських детективів, братів Пінкертонів. Хоча, звичайно, на службі й зі мною теж траплялися цікаві випадки...
— То має бути захоплююче. Я з превеликою охотою послухала б...
— Ну, це найлегше. Просто домовимося колись посидіти за чашкою кави.
— Ой, буду вельми вдячна, пані лейтенант.
— Мене звати Барбара.
— Не знаю, як вам і дякувати, пані Басю. Що ж би то була за жінка, якби не була цікавою. То коли ж ми зустрінемося?
— Будь-якого дня пополудні, коли матимете вільний час.
— Ну, то, може, завтра?
— Чудово. О котрій?
— Мені однаково. Роботу закінчую о четвертій по обіді.
— Тоді, може, о п’ятій?
— Значить, о п’ятій. Де? У «Гвяздечці»?
— Я б не хотіла... Вас тут усі знають, будуть на нас зирити. Спокійно посидіти і поговорити нам там не дадуть. — Завідувачка магазину мала слушність.
— Тоді вибирайте ви.
— Може, у нас? Мешкаю тут неподалік. За кілька будинків. Також на вулиці Сверчевського. Мій чоловік буде вельми радий. Він з таким захопленням говорить про вас. А кава буде не гірша, ніж у «Гвяздечці».
— Я в тому не сумніваюсь, — розсміялася Барбара. — Отже, пані Данусю, о п’ятій. Буду пунктуальна.
Як і належало чекати, «кава» виявилась розкішним обідом. Господар, Чеслав Бишевський, украй затурканий своєю ліпшою половиною чоловічок, майже не озивався. Та й, зрештою, хіба ж було як? Пряничка так цікавили міліцейські пригоди, що вона не дала й слова мовити гості. Зате встигла переповісти Барбарі все своє життя й величезну кількість пліток, що ширились у місті.
Врешті наважився втрутитись Чеслав Бишевський.
— Пані Басю, ви обіцяли розповісти нам про якісь цікаві пригоди...
— Власне, — підхопила завідувачка «Суперсаму», — чекаємо-чекаємо, а пані Бася мовчить. Хіба ж так можна? Запалила нашу цікавість, а тепер мовчить.
Слівінська тактовно змовчала, хоч досі сама господиня не давала нікому рота роззявити, і, задовольняючи прохання господаря, розповіла про два чи три випадки, якими займалась у Ченстохові.
— А той вампір з Катовіць? — допитувалася пані Данута.
У свою чергу Слівінська змушена була згадати, як вона з кільканадцятьма іншими красунями, зібраними з цілого воєводства, прогулювались спорожнілими вулицями міста, де шастав грізний збоченець. Під беретом чи капелюшком кожна мала металевого шолома — шаленець найчастіше атакував свою жертву сильним ударом по потилиці.
— І довго ви так «гуляли»?
— Кілька тижнів. А головне — марно. Злочинця було спіймано зовсім інакше. В ході надзвичайно довгого і копіткого розслідування було виявлено коло осіб, серед яких маскувався «вампір». І затримано його тоді, коли він нишпорив у пошуках нової жертви. При ньому було знайдено і знаряддя вбивства.
— Чи й нашого вампіра впіймаєте так само? Знаєте, тепер я вже спокійна — дуже добре, що, вийшовши заміж за Чеслава, прибрала прізвище Бишевська. А ті люди, прізвища яких починаються на літери «Е» чи «І», зараз, напевно, вмирають зі страху. «Боженцька» і «Бишевська» стоять в абетці поряд. Навіть будинки наші на одній вулиці. Але вбивця вибрав її. Видно, йому так було легше — там маленький приватний будиночок із садочком, а тут — новий тридцятиквартирний дім.
— Ви її добре знали?
— Добре — недобре, але стару лихварку знала.
«Лихварка»! Барбарі було досить одного того слова, щоб багато чого стало на свої місця. Вивчаючи документи справи, вона дуже дивувалася, як це може бути: син Марії Боженцької, Мечислав, молодий інженер, щойно закінчивши навчання, будує собі розкішну віллу вартістю щонайменше сімдесят тисяч злотих. Правда, з’ясувалося, що й сам Мечислав Боженцький, і його дружина не соромилися кельми чи лопати, будуючи віллу. Разом з тим... у гаражі стояв новий «вартбург». Щоправда, в гірничовидобувній промисловості, де працював Мечислав Боженцький, платня була значно вища, ніж деінде, однак не аж така висока, щоб за кілька років збити суму, необхідну для подібного будівництва.