Та й одружився Мечислав не з торговкою овочами чи ще якоюсь багатійкою. Просто взяв собі гарненьку любу дівчину, яка працювала в конторі тієї самої шахти, дочку шахтаря.
Розповіла Данута Пряничок і про доньку та зятя покійної Боженцької — молодих лікарів, які виїхали в Щецінське воєводство. Там їх вважали заможними людьми. Правда, вони не купували вілли, бо лікарям дають пристойні державні квартири. Але ту квартиру вони дуже гарно, просто розкішно вмеблювали. Польського «фіата» купили також не на виплат, а за готівку.
Як відзначили працівники міліції, які провадили обслідування, діти Марії Боженцької не крилися з тим, що мати їм дуже допомагає. Тоді ця, здавалося б, незначна деталь пройшла повз увагу слідчого, однак зараз над нею варто було помізкувати.
— Це була надзвичайно ділова бабуся, — розсміялась пані лейтенант. — Нелегально торгувала горілкою, та ще й займалася лихварством. Видно, добре на тому заробляла.
— Ще й як! — не втримався Чеслав Бишевський.
— Це була справжня п’явка, — додала дружина. — Я сама...
— Такі вже вони, ці лихварі. — Барбара вдала, ніби не звернула уваги на те, що Данута Пряничок раптом урвалася на півслові. — Вміють скористатися з нагоди, коли людина потрапляє в скруту. Приходять до людини ніби щоб допомогти, натомість вимагають солідну винагороду — часом і по п’ять відсотків на місяць.
— Та що ви кажете — п’ять! Вона брала десять і більше — скільки з кого могла злупити.
— І до того ж нічим не ризикувала, бо в заклад вимагала золото, — навмання закинула Слівінська, певна, що влучить у ціль. — Лихварі завше страхуються в такий спосіб.
— Знахабніла була так, що навіть веліла приносити в заклад золоті каблучки! — обурено додала пані Данута.
— Ви працюєте в магазині й усе знаєте, — похвалила її гостя. — Я захоплена вами.
— Така вже природа людська — люди надто балакучі. Самі мені все розповідають, не треба й випитувати. А я лише слухаю.
— А щодо «тітоньки» Боженцької, то її добре знали в цілому місті, — додав чоловік.
— Ви така гарна людина, пані Басю, що вам дещо розповім... Тільки, моя золотенька, нехай це буде між нами. Не хотілося б, аби знову повертались до тієї справи. Ох і набралася ж я тоді сорому!..
— Я вас розумію, пані Данусю. Я ж прийшла до вас не в службових справах. Ми просто сидимо собі за таким чудовим столом і правимо теревені, — розсміялася Барбара.
— Авжеж, — ствердно кивнув головою Бишевський.
— Знаєте, — перейшла на шепотіння завмаг, — два роки тому мала я в магазині недостачу.
— І велику?
— Понад сорок тисяч! Можете собі уявити?
— Жахливо! — пройнялася співчуттям міліціонерка.
— Прийняла до магазину таких собі двох краль. Ніби й порядні дівчата. І батьків їхніх знала. Не знала лише того, що знюхалися з бандою негідників. Поки помітила, ніби щось негаразд, і вивела обох на чисту воду, то було вже запізно. Вони самі та їхні хлопчики винесли в мене з-під носа вин і горілки на оту суму.
— Зрозуміло, там не обійшлося і без закусок, — докинув Чеслав, — я не раз і не двічі застерігав: «Данусю, пильнуй!» Але ж чоловіки ніколи не мають рацію!
— Я ж знала їхніх батьків — такі порядні люди. Скорше могла чекати наглої смерті, аніж такої біди.
— Нині не можна нікому вірити, — завважила гостя.
— Золоті слова, пані Басю.
— І довго працювали ті дівчатка?
— Понад сім місяців. А мені наче повилазило. Вони самі або ж їхні кавалери щодня виносили з магазину по кілька пляшок горілки чи вина. І лише зустрівши їх кілька разів п’яненькими в товаристві цілої банди Адам’яка й Палюха, я прозріла. Коли наступного дня вони виходили з магазину, кажу: «А ну, дівчатка, відкрийте сумки!» Почали плакати: «В чому ви нас, пані, підозрюєте!» Та я настояла на своєму: «Викладай із сумок все на стіл, а якщо ні — покличу міліцію». Одна мала дві пляшки горілки, друга — пляшку «бичачої крові» й півкілограма шинки.
— Добра випивка й добра закуска, — засміялась Барбара. — То ви передали справу в міліцію?