Такої ж думки були всі офіцери. Вони уважно вислухали розповідь Слівінської про життя-буття Марії Боженцької. Особливо був неприємно вражений майор Станіслав Зайончковський. Йому здавалося, що хто-хто, але він — начальник тутешньої комендатури — чудово знає, що діється на ввіреній йому території. А тим часом прийшла стороння людина й, не знаючи оточення, протягом кількох тижнів розкрила стільки невідомого.
— Про недостачу в Пряничка я знав, — мовив Зайончковський. — Про це гомоніло ціле місто. Навіть з управління торгівлі звертались до мене, питали, чи не будемо розпочинати справу. У прокуратурі порадились і дійшли висновку, що Дануті Пряничку треба дати останній шанс. Усі ми були переконані, що вона не крала. Шкода тільки, що тим двом дівицям усе тоді зійшло з рук.
— Моя теорія про таємничу «чорну руку», яка переслідує злочинців, — зауважив лейтенант Анджей Стефанський, — підтвердилася ще раз. Першим загинув ґвалтівник, потім — лихварка й злодій. Цікаво, що випливе з минулого Червономєйського?
— Справа дуже складна, — озвався Зигмунт Полєщук. — Багатий чоловік, жив тут віднедавна. Нам відомо лише про його великі гроші, але він їх заробляв чесним шляхом. Знаємо й те, що в оборудки з керівниками державних магазинів, які брали в нього товар, ніколи не заходив.
— Може, в його житті були якісь темні таємниці з тих часів, коли він жив у Франції? — втрутився в розмову підпоручик Жешотко.
— То його вбили б там, а не в Забєгові.
— Убивця міг приїхати по його душу сюди.
— Вбивця — напевно мешканець нашого міста. Людина, яка в цьому оточенні орієнтується ліпше, ніж ми з вами, — висловив припущення майор. — Для нас подвійне життя Делькота чи Боженцької було таємницею. Адам’яка ми вважали за звичайного хулігана. А вбивця про всіх усе знав.
— Три особи стали жертвами злочинів лише тому, щоб завести слідство в оману, — нагадала свою версію Барбара, — нам справді бракує важливого приводу вбивства Делькота й Боженцької. Не все ясно й з Адам’яком. Залишився останній з четвірки — Владислав Червономєйський. Щось мені підказує: розв’язання нашої загадки або принаймні добра половина таємниці — в житті й смерті садівника.
— Як це? — здивувався Жешотко.
— Бо нам не досить знайти відповідь на запитання: НАВІЩО? Потрібно знати ще: ХТО?
— Чи мусимо й далі постійно оберігати тих, що на «Е»? — запитав капітан Полєщук. — Як ти думаєш, Басю?
— Мусимо неодмінно, — відповіла дівчина.
Майор Зайончковський удоволено кивнув головою. Мабуть, уперше ці двоє дійшли такої згоди.
— Навіщо? — спитав підпоручик, відомий тим, що завше запитував. Стефанський колись прозвав його «Пітоном».
— Бо злочинець, — пояснив майор, — добре знає, що відбувається у Забєгові. Знає й про те, що наша товаришка дізналась про найтемніші сторони життя Адам’яка, Боженцької і Делькота. Йому зовсім не важко дійти висновку, що тепер Барбара Слівінська займеться Червономєйським. Людина, яка вбила чотирьох, має крижану кров і сталеві нерви. Але зрештою й вони можуть її підвести. Адже вбивця бачить: небезпека розкриття насувається з кожною хвилиною. Може зважитись на п’яте вбивство. Наприклад, цього разу вирішить замахнутись на цілком невинну людину з бездоганним минулим. Хоча б для того, аби збити слідство й виграти в часі. А надалі переконати як городян, так і міліцію, що він звичайний маніяк.
Барбара захоплено дивилася на начальника. Досі вона явно легковажила з майором, а тут раптом збагнула, який це розумний, досвідчений офіцер. А передусім — людина, спроможна визнати власні прорахунки і виплутатись із помилок.
— Я тієї ж думки, що й ви, громадянине майор, — мовила Барбара. — Страшно за тих людей.
— А я побоююся й за вас. Бо злочинець має дві дороги: або спробує діяти й далі в алфавітному порядку, або усуне того, хто наступає йому на п’яти. А тому ще раз застерігаю вас: будьте обережні.
— Гадаю, він такий зарозумілий, такий певний своєї безкарності, що сидітиме тихо аж доти, доки Бася його накриє, — потішав колег капітан Полєщук.