Уважно оглянувши місце пригоди, міліціонери знайшли дві пістолетні гільзи. Судячи з усього, стріляючий стояв за деревом, саме навпроти вікна-стіни, за яким тоді працював дантист. На докторове щастя, злочинець промахнувся. Обидві кулі пройшли значно вище, на добрих півтора метра над головою доктора. Від пострілів постраждали тільки шиби.
Замах був добре продуманий. Щоб усунути всі перешкоди для втечі, сітку ззаду ділянки розрізали й ледь стулили. Далі починалась інша ділянка, також іще не забудована й зовсім не обгороджена. Ділянку перетинало кілька стежок, протоптаних у різних напрямках. Намагаючись скоротити собі дорогу, люди часто ходили через ту ділянку навпрошки.
Місце, звідки стріляли, поросло високою травою. Без особливих труднощів пощастило виявити сліди злочинця — аж до діри в сітці. Але це нічого не дало, бо не вдалося зробити гіпсового злитка сліду. Можна було лише припускати, що це людина з невеликою ногою, а отже, й невеликого зросту.
Гільзи від куль були такі самі, як і знайдені в теплиці біля вбитого Владислава Червономєйського. Та й кулі, які стирчали в стіні під стелею стоматолога, хоча трохи сплющені, свідчили: постріли зроблені з того ж пістолета, з якого вбито садівника Червономєйського та залізничника Адама Делькота.
І так, «абетковий убивця» знову взявся за діло. На щастя, цього разу його спроба зірвалася.
Міліція вислухала пацієнтів доктора Емільяновича. Всі вони спокійно сиділи в приймальні й з нудьги гортали торішні ілюстровані журнали. Ніхто в приймальні нічого не бачив і не чув. Навіть брязкіт розбитих шибок пройшов повз увагу людей, затурканих власними зубними клопотами.
Опитали також мешканців сусідніх будинків та перехожих цієї та навколишніх вулиць. Ніхто не бачив утікаючого чоловіка. Одне слово, злочинець наче в землю запав.
Увечері того самого дня на дверях вілли Казімежа Емільяновича з’явилася біла картка з написом: «Оскільки доктор у від’їзді, стоматологічний кабінет зачинено на невизначений час. Для подальшого лікування всіх пацієнтів просимо звертатися до лікаря-стоматолога Павла Жарноцького».
Отож доктор Емільянович неабияк дбав про здоров’я своїх пацієнтів. А літера «Z», на яку починалось прізвище його колеги, була в самому кінці абетки й свідчила про те, що стоматолог Жарноцький ще довго практикуватиме в Забєгові.
На нараді в комендатурі майор Зайончковський з виглядом переможця мовив:
— Я застерігав, що слід бути обережним, і, як бачимо, мав рацію. Дуже шкода, що не зробили засідку на тій незабудованій ділянці. Я думав про те, але дуже заважала висока сітка. Бо якби злочинець спробував удертися до будинку доктора з вулиці, наша людина була б за сіткою й не змогла б прийти на допомогу.
— Одного можна було залишити в будинку Емільяновича, другого сховати в садку, — сказав підпоручик Жешотко. Він, як завжди, був повен добрих намірів, але, як завжди, запізнілих.
— На жаль, — втрутився капітан Полєщук, — не маємо стільки людей, щоб кожному з наших панів «Е» виділити подвійну охорону, ми й так розриваємося на всі боки.
— Щиро кажучи, я навіть радий, що бандит напав на Емільяновича, — повів далі начальник міліції. — Я думав, ударить десь у іншому місці.
— Де саме?
— Припускав, що намагатиметься вчинити замах на нашу товаришку... Отож і застерігав її не раз, хоча й марно. Закладаюся, що й зараз у її сумочці немає зброї.
— Ну, то як, Басю, закладатися мені з майором? — озвався лейтенант Анджей Стефанський.
— Не ризикуй, бо програєш.
— Чи товаришка Слівінська розслідуватиме й замах на стоматолога? — запитав офіційним тоном капітан.
— Цікаво, знов озвався Стефанський, — що наш зубодер має на совісті, якщо злочинець заніс його до списку приречених на смерть? Мабуть, наша товаришка повинна зайнятись висвітленням і тієї проблеми. Видно, пан доктор здирає зі своїх пацієнтів сьому шкуру, занижує суму податку, а нашому «алфавітному вбивці» вже вирвав кілька здорових зубів.
— Не думаю, що потрібне таке розслідування, — спокійно відповіла Барбара.
— І я так вважаю, — погодився майор Зайончковський.
— Якщо й ідеться про спробу вбити Емільяновича, — повідала лейтенант Слівінська, — можемо не марнувати часу.
— Ти й справді так думаєш, Басю? — запитав капітан. — Поясни, будь ласка.
— Може, громадянин майор сам пояснить? — запитала, глянувши на Зайончковського, Слівінська.
— Ні, говоріть ви. Цікаво, чи співпадають наші погляди.
— На мою думку, в справі Емільяновича виявились дві, а може, й три характерні особливості. По-перше, всі попередні вбивства здійснено з проміжком у два-три тижні. Бандит поспішав, бо хотів якомога швидше прибрати зі світу того, в чиїй смерті був найбільше зацікавлений. Перед замахом же на дантиста він нишкнув мало не шість тижнів. Чому?