Станіслава Тополевського так і не знайшли. Відбиток «подвійної петлі» зберігався в архівах Головного управління міліції, але за всі наступні роки такий відбиток більше ніколи не траплявся на очі слідчим органам. Коли минуло п’ять років, справу проти бандита, що пропав, було зовсім закрито.
Вона лежала спокійно в архівах аж до того дня, коли із Забєгова приїхала лейтенант Барбара Слівінська і попросила її для ознайомлення.
Барбара мала при собі знімки папілярних ліній Владислава Червономєйського. Дактилоскопістові було досить одного погляду, аби підтвердити:
— Жодного сумніву в тому, що це — та сама рука, яка вбила стилетом Генрика Ротвальда і його дружину Емму. Немає навіть потреби проводити докладну експертизу. Таку «подвійну петлю» я бачив під час навчання, в криміналістичній лабораторії, а на практиці з подібними лініями не зустрічався ніколи. Це величезна рідкість. Але справа не в тому. Якщо нічого іншого йому не пришиєте, то він розсміється вам у вічі. Нічого ви вже йому не зробите. Ще 1966 року відповідальність за скоєний 1946 року злочин минула: строк давності. Можете його навіть і не шукати.
— Зараз розшукуємо не Тополевського, а його вбивцю.
— А-а! — здогадався фахівець з відбитків пальців, — «абетковий убивця»? Це справа його рук? Я й не подумав, що ви, пані лейтенант, із Забєгова.
— Маю до вас ще одне прохання.
— Для такої милої колеги...
— У тих справах є картки з відбитками пальців Ковалевського та Бунерла. Чи не могли б ви, пане капітан, дати ці відбитки нам? Можуть знадобитись. Але я не маю офіційного прохання про це від комендатури в Забєгові.
Вроцлавець махнув рукою:
— Зробимо. Навіщо формальності! Я добре розумію, що вам ці знімки потрібні не для розваги.
— Але я б хотіла отримати їх сьогодні. Мушу повернутися до Забєгова. І так змарнувала у Вроцлаві аж п’ять днів.
— У нас усе робиться швидко. За дві години знімки будуть готові.
14.
Двадцять три роки покути
Ніби всупереч побоюванням лейтенанта Барбари Слівінської, цього разу в Забєгові її зустріли дуже радо. Коли ввійшла до кабінету начальника, майор Станіслав Зайончковський вийшов з-за столу назустріч дівчині. Подав дівчині руку і на якусь хвильку затримав її долоню. Ніби ніяк не міг наважитись поцілувати... Зрештою, очевидно, вирішивши, що начальникові міліції не личить цього робити.
— Дуже радий, що ви повернулись.
— О-о-о? — Барбара про себе відзначила, що посмішка пасує йому набагато більше, ніж серйозний вираз.
— Мені страшенно цікаво, що ви там знайшли, — ніби виправдовуючись, мовив майор.
— Думала... — в голосі Барбари забриніла легка нотка розчарування, — думала, що за таке довге перебування Вроцлаві мене зустрінуть з наганом. Але я й справді щезла багато цікавого. Найліпше було б розповісти при всіх офіцерах, інакше довелося б повторюватися щонайменше чотири рази, а це гаяння часу.
— Зосю! — гукнув майор, як завше, в незачинені двері. — Полєщука, Стефанського й Жешотка — до мене! Негайно!
— А що чувати в Забєгові? — спитала Барбара.
— Жешотко шаліє. Допитав половину городян. Зробив дві нічні облави, перевірку ресторану та залізничного вокзалу. Крім того, пустив поголос, ніби ви взяли тиждень відпустки й поїхали в особистих справах.
Слівінська розсміялась.
— Відпустка — ідея непогана. В мене й справді лишилося ще два невикористаних дні, бо у Вроцлаві пробула всього п’ять.
— Зараз про це не може бути й мови. Місто гомонить. Городяни нарешті визнали, що міліція чогось варта. Дуже хвалять підпоручика Жешотка.
— А що дали облави?
— Багато затриманих. Найбільше пияків, які не могли втрапити додому. Було й трохи таких, що невідомо куди й звідки їдуть та за що живуть. Цих ми трохи потримали. Жешотко особисто прослідкував, аби якнайшвидше залишили наше місто. Затримали на гарячому ще й трьох молодиків, які розбили вікна кіоска на вулиці Гливіцькій. Ними вже зайнявся прокурор. Зізналися й про інші зломи.
Входячи до кабінету начальника, офіцери щиро вітали дівчину. Відчувалось, що всі вже визнають її за свою. Стефанський навіть розцілував Барбару в обидві щоки, що явно не сподобалось суворому начальникові, який не любив таких публічних виявів фамільярності.
Слівінська розповіла про вбивство Ротвальдів. Її вислухали з величезною увагою.
— Вітаю, Басю, — щиро мовив капітан Зигмунт Полєщук, — тепер і в мене немає жодних сумнівів, що твоя теорія вірна. «Алфавітному вбивці» головним було вбити Станіслава Тополевського, тобто Владислава Червономєйського. А інших він убив, аби спантеличити нас. І це йому вдалося б, якби не наш ченстоховський геній.