Бунерло витер піт з чола картатою хустинкою.
— Тут майже два роки спостерігав за Червономєйським. Він не дуже змінився. Не зазнав у житті такого, як ми. Для нього були троянди, для нас шипи. Я також дуже добре вивчив життя в цьому місті. Кожен перекидався з шевцем кількома словами, чекаючи, поки той підіб’є підметку. Тоді я вирішив, що треба прибрати не лише вбивцю Ротвальдів, але й ще декількох трохи дрібніших каналій. Вони спокійнісінько розгулювали по Забєгові, впевнені в своїй безкарності. Якийсь дивовижний збіг — прізвища тих людей ішли в алфавітному порядку. Ви мене називаєте «абетковим убивцею». А я вбив хулігана і ґвалтівника, який рано чи пізно скінчив би на шибениці або у в’язниці. Звільнив місто від страху. Адже після смеркання жодна жінка не наважувалася пройти парком. Я сам колись урятував одну від тих мерзотників. А Боженцька? Лихварка й шантажистка. Так, шантажистка. Цього ви, напевно, не знаєте. Позичала людям гроші за десять відсотків місячних і якщо потім дізнавалась, що це йде на покриття недостачі чи на якусь темну справу, то висмоктувала зі своєї жертви всі соки. Жила і діяла під самим боком міліції, і ви не могли їй нічогісінько зробити. Так само, як і Адамові Делькоту. Їхня банда крала на мільйони, завдавала залізниці величезних збитків. Промишляла понад три роки — банда склалася ще перед моїм приїздом до Забєгова. І що? Крали б і далі, якби не я. Я не вбивця, я зробив добре діло. Звільнив місто від тієї зарази. Признаюсь: діяв так, щоб мене не впіймали. Принаймні до моменту, поки поквитаюся з Червономєйським. Найважливішим для мене був він. І він знав, од чиєї руки гине. Коли я тоді ввійшов до теплиці, Червономєйський не відразу мене впізнав. Однак я йому пояснив, хто я. Він зрозумів, що його чекає. Обіцяв мені віддати все. Якби я зажадав, він упав би навколішки, плазував би по землі й цілував мої черевики. То була чудова хвилина, коли я натис на спуск пістолета. Марив про це багато років — од того моменту, коли побачив у Варшаві того негідника, що сідав у свій лімузин. Зараз мені все байдуже — я своє зробив. Справедливість восторжествувала.
— Пане Бунерло, ви помиляєтесь, — відгукнувся майор Зайончковський. — Ніхто не вповноважував вас бути суддею. Навіть у випадку з Червономєйським то була не справедливість, а помста. Міру справедливості визначає держава і тільки держава. Не люди, навіть не судді, бо вони оголошують вироки від імені Польської Народної Республіки. Тут ви дуже багато говорили про свою кривду. Про п’ятнадцять років ув’язнення, про те, як люди переслідували вас після виходу з в’язниці. Але ви ніколи не думали, що заслужили те ув’язнення. Червономєйський намовив вас до участі в грабунку. Це так. Проте, ви теж не були дітьми. Добровільно пішли по золото й діаманти, по те оксамитове життя на Заході. А там спокійнісінько дивились, як ваш ватажок катує стареньких людей, а потім їх убиває. Жоден з вас і не спробував оборонити Ротвальдів. Отож, ви обидва заслужили кари.
— Червономєйський також заслужив.
— Держава визначає міру справедливості, але держава не мстить. Якби Червономєйського тоді впіймали, для нього, як і для вас, вироком була б смертна кара. Можливо, той вирок і був би виконаний. Але держава призначає кару, залишаючи людині шанс. У виняткових справах призначається найвища кара — смертний вирок. Термін давності — це також шанс для виправлення. Якщо людина вчинила злочин, а пізніше не вступає у конфлікт із законом, веде всі двадцять років чесне життя, старі гріхи їй пробачаються. Тим це, власне, і відрізняється від помсти. Ви згадували, що після виходу на волю змушені були часто міняти роботу, згадували прізвисько «Бандит», яке постійно переслідувало вас. Це, звичайно, було важко пережити. Але чи ви шукали допомоги й підтримки?
— У кого я мав їх шукати?
— У профспілковому комітеті, у партійній організації чи й у нас, у міліції. Вам, напевно, простягли б руку допомоги, як простягаємо ми тисячам людей, що виходять із в’язниці й хочуть жити чесно. Навіть зміну прізвища ви могли б здійснити легально, а не з допомогою туші та бритви. Але ви не хотіли бачити тієї дороги.
Швець мовчав.
— Ви впивалися й пишались убивством Адам’яка, Боженцької й Делькота. Ви глузували з міліції, що злочинці сиділи в неї під носом, а вона про те й не здогадувалась. Це також правда. А чому міліція нічого не бачила? Бо такі, як ви, мовчали й терпіли тих бандитів, злодіїв і лихварів. Міліція також не всевидюща. Щоб діяти, треба бачити, хто вчинив злочин. Від кого ми могли довідатись про зґвалтування, якщо всі мовчать? Боженцька шантажувала? Але до нас не прийшла жодна людина і не розповіла про діяльність «тітоньки». Гірше того, коли ми йшли туди робити обшук з приводу нелегальної торгівлі горілкою, її завше намагалися попередити.