Майор помовчав і перевів розмову на Делькота і його банду:
— Вистачило одного слова, сказаного вами лейтенантові Слівінській, щоб цілу банду було ліквідовано протягом десяти днів. Але ви сказали те слово лише після того, як убили Делькота, хоч мали б сказати його ще три роки тому. На вісім тисяч мешканців міста і щонайменше дві тисячі заміських робітників, нас, міліціонерів, менше тридцяти. Звідки ми можемо знати про все і ефективно боротися зі злочинністю, якщо суспільство не хоче нам допомогти?
— Що б вам дало, якби я прийшов і розповів, що Адам’як і його дружки зґвалтували в лісі дівчину з сусіднього села? Ви йому нічогісінько не зробили б, бо дівиця вважає краще мовчати, ніж бути загальним посміховиськом.
Барбара Слівінська його перебила:
— Це саме ви та інші мешканці Забєгова створюєте такий клімат, коли скривджена боїться прийти до нас. Замість того, щоб затаврувати злочинця, насміхаєтеся з його жертви.
— Крім того, пане Бунерло, ви боролися зі злочинцями виключно для того, аби уникнути кари за вбивство Червономєйського. Гадали, що ми попадемо під чари тієї алфавітної послідовності злочинів і вишукаємо якогось маніяка чи вампіра, який убиває без жодної причини. Якби ви не знайшли злочинців, то вбивали б невинних людей, так як хотіли зробити з доктором Емільяновичем.
— Ні! — енергійно заперечив швець, — якби не було тих каналій, я не вбив би жодного безневинного. Знайшов би інший вихід, але садівникові за заподіяну мені кривду не подарував би. Ну, а щодо пана дантиста — це й справді був маленький жарт. Хотілося трохи побавитись і додати вам клопоту. Адже ви добре знаєте: я стріляв так, аби не вбити. Сам дивувавсь, що з такої відстані мені вдалося попасти в те велике вікно. Правда, хотів спрямувати міліцію на хибну стежку. Хотів трохи ввести вас в оману, але не для того, аби уникнути правосуддя. Це мені не загрожує, кажу вам навіть зараз, сидячи на цьому стільці.
— Однак, ви не уникнете тієї справедливості, так висміюваної вами ж.
— Уникну, уникну. Ось уже кілька років я відчуваю страшенні болі в животі. Лікувався. Приписували мені порошки та інші ліки і для печінки, і для жовчного міхура. Нічого не допомагало. Вісім місяців тому мені порадили зробити операцію. Згодився. Ніби все було добре, але через три місяці після операції болі відновились. Я здогадався, що мені не так багато лишилось ходити цим світом. Смерті я не боюся. Боявсь одного: що мені не пощастить звести порахунки з Червономєйським. Тому й просив лікаря розповісти мені всю правду.
19.
Прощання з Забєговом
Спакована валізка вже з самого ранку стояла в приймальні. Напередодні від’їзду колеги влаштували маленьку вечірку. Лейтенант Анджей Стефанський люб’язно запропонував для такої оказії свою квартиру. Барбара Слівінська була по-справжньому зворушена щирою атмосферою прощання й подарунком, який отримала від людей, котрих ще два місяці тому взагалі не знала. Було жаль розлучатися, та й колеги вмовляли її залишитися в Забєгові назовсім.
Начальник комендатури майор Станіслав Зайончковський рішуче відмовивсь од тієї прощальної врочистості.
— Не люблю цирку! — мовив він і пополудні демонстративно поїхав до сусіднього міста.
Зараз Барбара ходила по комендатурі й прощалася з усіма. Від самого початку тутешнє товариство так сердечно до неї поставилося й виявило стільки зичливості.
Правду кажуть французи, що від’їздити — це ніби трохи помирати. Дівчині направду було сумно розлучатися. Не знала, чи то з Забєговим, таким маленьким і спокійним проти гамірливої Ченстохови, чи з колегами. Відчувала, що тепер їй бракуватиме спокійного й стриманого капітана Зигмунта Полєщука, гострої іронії Анджея Стефанського, а також не завжди доречних і мудрих запитань підпоручика Едмунда Жешотка. Або завзятого капрала Вонсіковського, або щирої усмішки готового прислужитися в будь-який момент сержанта Бітоня.
А може... й майора?
Ще перед приїздом до Забєгова Слівінська багато чула про Зайончковського, його черствість і суворість. У розповідях згадували і про його дивацтва. Отож Барбара і не сподівалась на надто теплу зустріч з боку начальника. Була однак здивована тією ворожістю, якої «Старий» взагалі не думав приховувати. Згодом службові взаємини більш-менш склалися. Начальник мав почуття справедливості, і незабаром став поглядати на прислану з Ченстохови пані лейтенанта з прихильною цікавістю.