Я чую, як до будинку під’їздить авто, і з жахом чекаю дзвінка в двері. Це наче удар струмом. Звук будить усіх дівчат, вони сідають, притискають ковдри до грудей. Ми знаємо, що буде далі. Чуємо ключ у замку, наші двері розчахуються.
На порозі стоїть Мама, схожа на товсту кухарку, що обирає, кого з ягнят вести на забій. Вона холоднокровна, як завжди, на побитому віспою обличчі — жодного сліду емоцій, вона оглядає своє стадо. Проминає дівчат, які зіщулилися на розкладачках, переводить погляд до вікна, де стою я.
— Ти, — каже вона російською. — Хочуть чогось новенького.
Я зиркаю на дівчат. Бачу в їхніх очах лише полегшення, що цього разу для жертвоприношення обрано не їх.
— Чого чекаєш? — питає Мама.
Руки в мене похололи, я вже відчуваю, як нудота скручує шлунок.
— Я… мені недобре. І досі там болить, натерто…
— Перший тиждень і вже натерто? — пирхає Мама. — Звикай.
Інші дівчата втупились у підлогу чи на свої руки, уникають мого погляду. Тільки Олена дивиться на мене, і в її очах я бачу жалість.
Покірно виходжу з кімнати слідом за Мамою. Я вже знаю, що за опір тут карають: синці від попереднього протесту ще не зійшли. Мама показує на кімнату в кінці коридору.
— На ліжку лежить сукня. Вдягнеш її.
Я заходжу, і вона замикає за мною двері. Вікно виходить на під’їзну доріжку, де стоїть синє авто. Тут вікна теж заґратовані. Я дивлюся на велике латунне ліжко й бачу не меблі, а знаряддя тортур. Беру сукню. Вона біла, наче лялькова, з оборками на подолі. Одразу зрозуміло, що це значить, і нудота стискається у вузол страху. Олена попереджала: коли тобі наказують грати дівчинку, це значить, що від тебе хочуть переляку. Хочуть, щоб ти кричала. Тішаться, коли йде кров.
Я не хочу вдягати цю сукню, але і не вдягати боюся. Коли чую кроки, що наближаються до кімнати, сукня вже на мені, і я готуюся до того, що буде далі. Двері відчиняються, заходять двоє чоловіків. Вони дивляться на мене, і я сподіваюся, що розчарувала їх, — може, подумають, що я надто худа чи негарна, розвернуться й підуть геть. Але вони зачиняють двері й простують до мене, мов вовки на полюванні.
«Мусиш навчитися відпливати». Це те, чого мене вчила Олена, — відпливати геть від болю. Саме це я намагаюся зробити, коли чоловіки зривають з мене лялькову сукенку, коли їхні грубі долоні стискаються на моїх зап’ястках, коли вони змушують мене піддатись їм. Вони заплатили за мій біль і задоволені лише тоді, коли я починаю кричати, коли по моєму обличчю течуть піт і сльози. «О, Аню, як тобі пощастило, що ти мертва!»
Коли все закінчено і я шкутильгаю назад до кімнати з замком, Олена сідає до мене на розкладачку, гладить по голові.
— Тепер маєш поїсти, — каже вона.
Я хитаю головою.
— Мені хочеться тільки померти.
— Якщо помреш, тоді вони переможуть. Не можна дозволити їм перемогти.
— Вони вже перемогли. — Я розвертаюся на бік, підтягую коліна до грудей, згортаюся кулькою, яку ніщо не проб’є. — Перемога вже за ними.
— Міло, глянь на мене. Думаєш, я здалася? Думаєш, я вже померла?
Я витираю сльози.
— Я не така сильна, як ти.
— Це не сила, Міло. Це ненависть. Саме вона зберігає тобі життя.
Вона нахиляється до мене, довге волосся — водоспад чорного шовку. Те, що я бачу в її очах, мене лякає. Там палає вогонь; вона не зовсім при собі. Саме так Олена й виживає — на наркотиках і безумстві.
Двері знову відчиняються, ми щулимося, Мама роззирається. Вона показує на одну з дівчат.
— Ти, Катю. Це до тебе.
Катя дивиться на неї, не ворушачись.
Двома кроками Мама підходить до неї й дає їй сильного ляпаса.
— Йди, — наказує вона, і Катя викочується з кімнати.
Мама замикає двері.
— Міло, пам’ятай, — шепоче Олена. — Пам’ятай, що береже тобі життя.
Я дивлюсь їй в очі — і бачу. Ненависть.
10
— Не можна допустити, щоб ця інформація розійшлася, — сказав Гебріел. — Це може її вбити.
Детектив відділу розслідування вбивств Баррі Фрост ошелешено подивився на нього. Вони стояли на автостоянці біля яхт-клубу «Світанок». Вітру не було, ані найменшого, і вітрильники дрейфували в нерухомій затоці. Пекло пообіднє сонце, піт приклеював тонкі пасма волосся до блідого чола Баррі. У повній людей кімнаті саме Баррі Фрост привертав найменше уваги — тихенько відходив у куток, де стояв і усміхався, непомічений. М’яка вдача дозволяла йому спокійно переносити час від часу буремне партнерство з Джейн, яке за останні два з половиною роки міцно вкоренилося в довірі. І от тепер двоє чоловіків, яким Джейн була небайдужа, її чоловік та її напарник, дивилися один на одного з повним розумінням.