— Ніхто не сказав, що вона там, — пробуркотів Фрост. — Ми не знали.
— Не можна, щоб ЗМІ дізналися.
Фрост коротко, знервовано видихнув:
— То була б катастрофа.
— Скажи, хто ця невідома. Розкажи все, що ти про неї знаєш.
— Повір, на це пущені всі сили. Ти маєш нам довіряти.
— Я не можу сидіти на лавці запасних. Мушу знати все.
— Ти не об’єктивний. Вона ж твоя дружина.
— Саме так. Вона моя дружина. — У голосі Гебріела прозвучала нотка паніки. Він зупинився, щоб опанувати себе, і тихо мовив: — Що б ти робив, якби там опинилась Еліс?
Фрост подивився на нього. Нарешті кивнув.
— Заходь. Ми саме говоримо з командором. Це він витягнув її з води.
З пекучого сонця вони ввійшли до затінку й прохолоди яхт-клубу. Усередині пахло саме так, як у будь-якому барі на узбережжі, — океанське повітря, змішане з запахами цитрусових та алкоголю. Це була хитка будівля на дерев’яному пірсі з видом на затоку Гінґем. У вікнах деренчали два переносні кондиціонери, заглушуючи дзенькіт склянок і низьке гудіння розмови. Дошки підлоги рипіли під ногами, коли вони йшли до вітальні.
Гебріел упізнав двох бостонських детективів, які стояли біля бару й розмовляли з лисим чоловіком. І Даррен Кроу, і Томас Мур були колеги Джейн з відділу розслідування вбивств; обидва здивовано глянули на Гебріела.
— Привіт, — сказав Кроу. — Не знав, що цим зацікавилося ФБР.
— ФБР? — перепитав лисий. — Ого. Це вже серйозно.
Він простягнув Гебріелові руку.
— Скіп Бойнтон. Я командор яхт-клубу «Світанок».
— Агент Гебріел Дін, — відповів Гебріел, потискаючи йому руку.
Він щосили намагався зберігати офіційний вигляд. Але відчував на собі збентежений погляд Томаса Мура. Мур розумів, що тут щось не так.
— Так, я саме розповідав детективам про те, як ми її знайшли. Скажу вам, те ще потрясіння — побачити тіло у воді. — Він помовчав. — Може, вип’єте, агенте Дін? За рахунок клубу.
— Ні, дякую.
— А, точно. Ви ж на службі, га? — Скіп співчутливо реготнув. — Усе у вас, хлопці, за підручником, правда? Ніхто не п’є. Чорт забирай, а я вип’ю.
Він прослизнув за стійку, кинув кубики льоду до склянки. Хлюпнув зверху горілки. Гебріел почув, як дзеленчить лід в інших склянках, роззирнувся й побачив, що у вітальні сидять ще з десяток членів клубу, майже всі — чоловіки. Гебріел спитав себе, чи хоч хтось із них ходить у море. Чи вони просто приходять сюди випити?
Скіп вийшов з-за стійки зі своїм напоєм.
— Таке не щодня трапляється, — сказав він. — Мене досі трохи трусить через це.
— Ви розповідали нам про те, як побачили тіло, — нагадав Мур.
— О, так. Близько восьмої ранку. Я прийшов рано, щоб змінити спінакер. За два тижні в нас регата, спробую вийти з новим. На ньому логотип — зелений дракон, дуже яскравий. Тож виходжу я собі на пристань із новим спінакером і бачу — наче манекен у воді, на камінні застрягнув. Сідаю в човен, щоб роздивитися, і дідько мене забери, якщо то не жінка! І дуже така собі нічогенька. Тож я гукаю інших хлопців, і ми втрьох її витягуємо. Тоді телефонуємо «дев’ять один один». — Він ковтнув горілки й видихнув. — Нам і на думку не спало, що вона могла бути ще жива. Де там. Дівка здавалася мертвісінькою.
— Рятувальникам, певно, теж, — сказав Кроу.
Скіп зареготав:
— А вони ж наче професіонали. Якщо вони не побачили, то хто побачив би?
— Покажіть, де ви її знайшли, — попросив Гебріел.
Вони всі вийшли з клубу на пірс. Сонячні промені відбивалися від води, і Гебріелу довелося примружитися, щоб роздивитися каміння, на яке показував Скіп.
— Бачите оту мілину? Ми її буйками позначили, бо вона небезпечна для човнів. Під час припливу там лише кілька дюймів глибини, тож каміння й не видно. Легко наскочити.
— Коли вчора був приплив? — запитав Гебріел.
— Не знаю точно. Гадаю, десь о десятій ранку.
— Мілина була відкрита?
— Так. Якби я тоді її не помітив, за кілька годин її віднесло б у море.
Чоловіки постояли мовчки, мружачись і дивлячись на затоку. Повз них прогуркотів моторний човен, здійняв хвилю, від якої захиталися вітрильники й задзеленчав такелаж на щоглах.
— Ви раніше бачили цю жінку? — запитав Мур.
— Ні.
— Упевнені?
— Таку кралю я б точно запам’ятав.
— Ніхто в клубі її не впізнав?
Скіп розреготався.
— Ніхто цього не визнав би.
Гебріел глянув на нього:
— Чому?
— Ну, знаєте…
— Розкажіть.