Мора була належним чином шокована.
— Вона справді це зробила?
— Саме цього й слід чекати від Джейн.
— Певно, що так, — похитала головою судмедекспертка. — Це та Джейн, яку ми обоє знаємо й любимо.
— Хоч раз, хоч один цей раз я хочу, щоб вона була боягузка. Щоб забула про те, що вона коп. — Він засміявся. — Наче вона мене колись слухає.
Мора теж не змогла втримати усмішку.
— Невже таке буває?
Гебріел подивився на неї.
— Ви ж знаєте, як ми познайомилися?
— «Стоуні Брук Резервейшн», чи не так?
— Місце злочину. На те, щоб уперше посваритися, знадобилося аж тридцять секунд. Хвилин за п’ять до того, як вона наказала мені забрати свою дупу подалі від неї.
— Не дуже перспективний початок.
— А за кілька днів наставила на мене зброю. — Завваживши спантеличений погляд Мори, Гебріел уточнив: — Це було цілком виправдано.
— Здивована, що вас це не відлякало.
— Вона цілком може злякати.
— І ви, певно, єдиний чоловік, який її не боїться.
— Саме це мені в ній подобається, — сказав Гебріел. — Дивлячись на Джейн, бачиш тільки чесне й сміливе. Я виріс у родині, де ніхто не виказував своїх справжніх думок. Мама ненавиділа тата, тато ненавидів маму. Але все було «добре», аж до самої їхньої смерті. Я думав, більшість людей так і живе — з брехнею. Але Джейн не така. Вона не боїться казати те, що думає, байдуже, в яку халепу це може її завести.
Він помовчав, тоді тихо додав:
— Саме це мене тривожить.
— Що вона скаже щось таке, чого не варто казати?
— Якщо Джейн штурхнути, отримаєш штурхана взамін. Я сподіваюся, що хоч раз вона сидітиме тихо, удаватиме перелякану вагітну пані в кутку кімнати. Можливо, тільки це її врятує.
Задзвенів його мобільний. Гебріел потягнувся по нього, і від побаченого на дисплеї його пульс скочив у шалений галоп.
— Гебріел Дін, — відповів він.
— Де ви зараз? — спитав детектив Томас Мур.
— У кабінеті докторки Айлс.
— Там і зустрінемося.
— Муре, чекайте. Що сталося?
— Ми знаємо, хто такий Джо. Повне ім’я — Джозеф Роук, тридцять дев’ять років. Остання відома адреса — Перселвіль, штат Вірджинія.
— Як ви встановили його особу?
— Він покинув своє авто за два квартали від лікарні. Одна жінка бачила, як з автомобіля виходив озброєний чоловік, і підтвердила, що на відео саме він. Кермо вкрите його відбитками.
— Заждіть. У системі є відбитки Джозефа Роука?
— У військовій базі. Я зараз прийду.
— Що ще вам відомо? — спитав Гебріел. Він чув тривогу в голосі Мура і знав, що детектив щось іще не розповів. — Просто скажіть.
— Є ордер на його арешт.
— Звинувачення?
— Це було… убивство. Стрілянина.
— Хто жертва?
— Прийду за двадцять хвилин. Тоді й поговоримо.
— Хто жертва? — наполегливо повторив Гебріел.
Мур зітхнув.
— Коп. Два місяці тому Джозеф Роук убив копа.
— Усе почалось як рутинна дорожна перевірка, — сказав Мур. — Реєстратор у патрульному авто автоматично все записав. Поліція Нью-Гейвена не надіслала відео повністю, але ось стоп-кадри, які вона відправила мені електронкою.
Мур клацнув мишкою, на екрані ноутбука з’явилося фото. На ньому була спина поліціянта Нью-Гейвена, який саме простував до автомобіля, що стояв перед патрульним. Було видно задні номери.
— Номери Вірджинії, — сказав Мур. — Якщо збільшити, краще видно. Саме це авто ми знайшли нині по обіді на Гаррісон-стріт, за кілька кварталів від медичного центру.
Він подивився на Гебріела.
— Воно зареєстроване на Джозефа Роука.
— Ви сказали, що він з Вірджинії.
— Так.
— Що він робив у Коннектикуті два місяці тому?
— Ми не знаємо. Так само, як і що він зараз робить у Бостоні. Усе, що я на нього маю, — доволі схематична біографія, складена докупи в Нью-Гейвені. — Він указав на ноутбук. — І ось це. Стрілянина, записана камерою. Але на фотографіях видно не лише це.
Гебріел зосередився на машині Роука. На задньому склі.
— Там пасажир, — сказав він. — Хтось сидить біля Роука.
Мур кивнув.
— Якщо обробити фото, можна роздивитися, що в пасажирки — довге темне волосся.
— Це вона, — подала голос Мора, дивлячись на екран. — Це невідома.
— Тобто два місяці тому вони разом були в Нью-Гейвені.
— Покажіть решту, — попросив Гебріел.
— Перейдімо до останнього знімка…