Роздягаючись, він витріщається на мене, смакує вид на слухняну плоть. Я ковтаю огиду, коли він залізає на мене, різко дихає скотчем. Заплющую очі й зосереджуюся на ревінні двигунів, на тому, як плескає об борт яхти вода. Я відпливаю зі свого тіла, нічого не відчуваю, коли він пхається в мене. Коли кінчає з хрипким стогоном.
Закінчивши, він навіть не чекає, поки я вдягнуся. Просто встає, вдягається й виходить з каюти. Я поволі сідаю. Двигуни працюють тихіше, звук перетворився на низьке мурчання. Визираючи в ілюмінатор, я бачу, що ми повертаємося до берега. Вечірка скінчилася.
Коли я нарешті виповзаю з каюти, яхта вже стоїть біля пристані, гості пішли. Містер Дезмонд посьорбує рештки шампанського біля барної стійки, Мама збирає дівчат.
— Що він тобі говорив? — питає вона мене.
Я стенаю плечима. Відчуваю, як Дезмонд пильнує за мною, боюся сказати щось не те.
— Чому він обрав тебе? Не сказав?
— Тільки спитав, скільки мені років.
— І все?
— Це все, що його обходило.
Мама розвертається до містера Дезмонда, який зацікавлено спостерігав за нами.
— Бачите? Я ж казала, — мовить вона йому. — Він завжди обирає наймолодшу в кімнаті. Йому начхати на зовнішність, але вони мусять бути юні.
Містер Дезмонд міркує над цим. Киває.
— Що ж, маємо його вдовольняти.
Олена прокидається й бачить, що я стою біля вікна й визираю між ґратами. Вікно підняте, усередину йде холод, та мені однаково. Я хочу лише вдихати свіже повітря. Вичистити вечірню отруту з легень, із душі.
— Холодно, — каже Олена. — Зачини вікно.
— Я задихаюся.
— І тепер тут мороз. — Вона підходить до вікна, зачиняє. — Я заснути не можу.
— Я теж, — шепочу.
Вона пильно дивиться на мене в світлі місяця, що ллється крізь брудне скло. Одна з дівчат за нашими спинами стогне вві сні. Ми слухаємо, як вони дихають у темряві, і раптом я розумію, що в кімнаті для мене не лишилося повітря. Дихати важко. Я чіпляюся за вікно, намагаюся підняти його, та Олена не дає, тримає.
— Міло, припини.
— Я помираю!
— У тебе істерика.
— Будь ласка, відчини. Відчини!
Я схлипую й чіпляюся за вікно.
— Хочеш Маму розбудити? Накликати біду?
Руки мені скрутило болючими пазурами, я навіть віконну раму не втримаю. Олена хапає мене за руки.
— Слухай, — каже. — Хочеш повітря? Буде тобі повітря. Але мусиш сидіти тихо. Іншим не можна про це знати.
Я надто сильно панікую, мені байдуже, що саме вона каже. Олена бере моє обличчя в долоні, змушує подивитися на себе.
— Ти цього не бачила, — шепоче.
Тоді дістає щось із кишені — щось, що слабко блищить у темряві.
Ключ.
— Звідки ти…
— Цс-с-с.
Вона бере ковдру зі своєї розкладачки, тягне мене до дверей, повз дівчат. Зупиняється, озирається на них, щоб переконатися, що всі сплять, тоді вставляє ключа в замок. Двері відчиняються, вона тягне мене далі, у коридор.
Я ошелешена. Забуваю, що задихаюся, бо ж ми вирвалися з в’язниці, ми вільні. Розвертаюся до сходів, щоб утекти, та Олена різко шарпає мене.
— Не туди, — каже вона. — Назовні не можна. Ключа від вхідних дверей немає. Їх тільки Мама може відчинити.
— Куди тоді?
— Я покажу.
Вона тягне мене далі. Я майже нічого не бачу. Повністю довіряюсь їй, дозволяю завести себе у двері. У вікно світить місяць, Олена блідим привидом рухається по спальні, бере стільця, тихо ставить посеред кімнати.
— Що ти робиш?
Вона не відповідає, стає на стілець, тягнеться до стелі. З рипінням падає люк у неї над головою, розгортається драбина.
— Куди вона веде? — питаю я.
— Ти ж хотіла свіжого повітря, так? То ходімо, подихаємо, — відповідає Олена й видирається нагору.
Я лізу слідом за нею крізь люк на горище. Місяць світить в єдине вікно, видно тіні коробок і старих меблів. Повітря тут застояне, зовсім не свіже. Олена відчиняє вікно, вилізає в нього. Раптом я усвідомлюю: на цьому вікні немає ґрат. І висунувши в нього голову, розумію чому. Земля надто далеко внизу. Звідси не втекти; стрибок — однаково що самогубство.
— Ну? — каже Олена. — Ти не полізеш?
Повертаю голову й бачу, що вона сидить на даху з сигаретою. Знову дивлюся на землю, вона так далеко, і руки стають липкі від однієї думки про те, щоб вилізти на карниз.
— Не лякайся ти так, — каже вона. — Це не страшно. Найгірше, що може статися, — впадеш і шию зламаєш.
Кінчик сигарети світиться, я відчуваю запах диму, який вона безтурботно видихає. Олена зовсім не нервується. У цю мить мені хочеться теж бути такою. Хочеться бути безстрашною.