Коли все закінчується і крики нарешті вщухають, ми чуємо, як чоловік спускається вниз і виходить з будинку. Я видихаю. Думаю: «Годі. Будь ласка, хай сьогодні більше не буде клієнтів».
Мама піднімається нагору по дівчину. Далі — довга, дивна тиша. Раптом вона пробігає повз наші двері, знову спускається на перший поверх. Ми чуємо, як вона з кимось говорить по мобільному. Слова лунають тихо, звучать невідкладно. Я дивлюся на Олену, чи вона розуміє, що відбувається. Але Олена не дивиться на мене. Вона згорбилася на своїй розкладачці, стиснула руки на колінах у кулаки. За вікном щось пролетіло, наче білий метелик за вітром.
Почало сніжити.
Із дівчиною нічого не вийшло. Вона подряпала клієнтові обличчя, він дуже розізлився. Такі дівчата не годяться для бізнесу, тож її відправили назад до України — ось що вчора нам сказала Мама, коли дівчина не повернулася до кімнати.
Принаймні це офіційна версія.
— Може, це й правда, — кажу я, і моє дихання хмаринкою пари видно в темряві.
Ми з Оленою знову сидимо на даху. Сьогодні він блищить під місяцем, мов глазурований торт. Снігу вчора нападало небагато, заледве на сантиметр, але цього достатньо, щоб я згадала дім, де земля вже кілька тижнів має бути засніжена. Я рада знову бачити зорі, ділити це небо з Оленою. Ми винесли на дах ковдри, сидимо, притиснувшись одна до одної.
— Ти дурепа, якщо в це віриш, — каже Олена.
Вона підпалює сигарету, останню з тієї вечірки на човні, і смакує її, дивиться на небо, вдихаючи дим, наче дякує небесам за тютюнове благословення.
— А ти чому не віриш?
Вона сміється.
— Тебе можуть продати до іншого будинку, іншим сутенерам, але додому ніколи не відправлять. Хай там як, я не вірю жодному слову Мами, цієї старої шльондри. Уявляєш, вона сама колись торгувала тілом — років зо сто тому, поки не стала така жирна.
Я взагалі не уявляю Маму молодою, чи стрункою, чи здатною збудити чоловіка. Не уявляю, що вона могла бути не відразлива.
— Саме холоднокровні шльондри зрештою починають керувати такими будинками, — каже Олена. — Гірші за сутенерів. Вона знає, що ми переживаємо, сама це пережила. Але тепер її обходять лише гроші. Великі гроші.
Вона струшує попіл із сигарети.
— Світ лихий, Міло, і ти цього ніяк не зміниш. Найкраще, що можна зробити, — вижити.
— І не стати лихою.
— Іноді вибору нема. Просто мусиш.
— Ти не можеш бути лиха.
— Звідки ти знаєш? — Вона дивиться на мене. — Звідки ти знаєш, хто я, що я робила? Повір, якби я мусила, то вбила б людину. Навіть тебе могла б убити.
Вона пильно дивиться на мене, очі горять у світлі місяця. І на мить — лише на мить — я думаю, що вона має слушність. Вона могла б убити мене, бо готова на все, щоб вижити.
Ми чуємо шурхіт шин по гравію, обидві випростуємося. Олена одразу ж гасить дорогоцінну сигарету, викурену тільки наполовину.
— Хто це, у біса, приїхав?
Я встаю, обережно піднімаюся пологим схилом даху, щоб визирнути через край на під’їзну доріжку.
— Світла не видно.
Олена видряпується до мене, теж визирає.
— Ось, — шепоче вона, і з лісу з’являється машина.
Фари вимкнені, видно лише жовте сяйво паркувальних вогників. Авто зупиняється з боку доріжки, виходять двоє чоловіків. За кілька секунд ми чуємо дзвінок у двері. Навіть о такій порі чоловіки мають потреби. Вимагають задоволення.
— Чорт, — сичить Олена. — Тепер вони її розбудять. Треба повертатися, поки вона не помітила, що нас немає.
Ми спускаємося назад і видираємося на карниз, навіть не взявши свої ковдри. Олена прослизає у вікно в чорноту горища.
Знову дзвінок, і ми чуємо Мамин голос, коли вона відчиняє двері й вітає пізніх клієнтів.
Я вибираюсь у вікно за Оленою, ми прямуємо до люка. Драбину досі опущено — кричуще свідчення нашого перебування нагорі. Олена саме спускається сходинками, коли раптово завмирає.
Мама кричить.
Олена одразу ж злітає назад, нагору, відштовхує мене, вилізаючи в люк. Тягнеться вниз, хапає драбину, тягне. Драбина піднімається, складається, люк зачиняється.
— Назад, — шепоче вона. — На дах.
— Що відбувається?
— Бігом, Міло!
Ми біжимо до вікна. Я вилізаю перша, але так поспішаю, що нога ковзає на карнизі. Я схлипую, падаючи, у паніці чіпляюся за підвіконня.
Олена хапає мене за зап’ясток. Тримає, поки я нажахано борсаюся.
— Хапай другу руку! — шепоче вона до мене.
Я тягнуся до неї, вона піднімає мене, і ось я вже лежу животом на підвіконні, і серце калатає в грудях.
— Клята незграба! — сичить Олена.