Аж тоді я помічаю, що двері розчахнуто навстіж.
Думаю: «Тікай!» Геть із будинку, з ґанку, в ліси. Це наш вихід, наш шанс на свободу.
Однак Олена не тікає. Натомість звертає праворуч, до їдальні.
— Куди ти? — шепочу я.
Вона не відповідає, іде до кухні.
— Олено! — благаю я, плентаючись за нею. — Ходімо зараз, поки…
Я стаю в дверях і затискаю рота руками, бо здається, що зараз зблюю. На стінах, на холодильнику — плями крові. Кров Мами. Вона сидить за кухонним столом, простягнувши перед собою криваві рештки рук. Очі розплющені, і на мить мені здається, що, може, вона нас бачить. Але, звісно ж, ні.
Олена проходить повз неї, через кухню, до задньої спальні.
Я так відчайдушно хочу втекти, що думаю зробити це негайно, без Олени. Лишити її тут, заради того божевілля, яке ще тримає її в будинку. Але вона рухається так цілеспрямовано, що я йду за нею до Маминої спальні, яка завжди була на замку.
Я вперше бачу цю кімнату, витріщаюся на велике ліжко з атласним простирадлом, на комод із мереживною серветкою та ряд срібних щіток для волосся. Олена йде одразу до комода, висмикує шухляди, порпається в їхньому вмісті.
— Що шукаєш? — питаю я.
— Нам потрібні гроші. Ми не виживемо без них. Вона мусить їх десь тримати.
Олена витягає з шухляди вовняну шапку, кидає мені.
— Тримай. Теплий одяг знадобиться.
Мені огидно навіть торкатися шапки, бо вона належала Мамі — її бридке коричневе волосся досі висить на вовні.
Олена нишпорить тумбочкою, витягає шухляду, дістає мобільний і пачку готівки.
— Це не може бути все, — каже вона. — Мусить бути більше.
Мені хочеться тільки втекти, але я знаю, що вона має рацію: нам потрібні гроші. Іду до відчиненої шафи. Убивці обшукали її, на підлозі лежать кілька вішаків. Але вони полювали на наляканих дівчат, а не на гроші, тож верхню полицю не чіпали. Витягаю коробку з-під взуття, з неї висипаються старі фотографії. Я бачу знімки Москви, усміхнені обличчя, молоду жінку з бентежно знайомими очима. І думаю: «Навіть Мама колись була молода. Ось доказ».
Дістаю велику торбу. Усередині — важкий футляр для коштовностей, відеокасета й десяток паспортів. І гроші. Товстий згорток американської готівки, перев’язаний гумкою.
— Олено! Знайшла.
Вона підходить до мене, зазирає в торбу.
— Бери все, — каже. — Потім подивимося, що там.
Укидає до торби й мобільний. Тоді бере з шафи светра, жбурляє мені.
Я не хочу вдягати Мамин одяг: на ньому лишився її запах, мов кислі дріжджі. Та все одно вдягаю, тамуючи огиду. Гольф, светр, шарф поверх моєї блузки. Ми вдягаємося швидко, мовчки, в одяг жінки, яка сидить за стіною мертва.
Біля вхідних дверей вагаємося, дивлячись у ліс. Чи вони чекають на нас? Може, сидять у своєму темному авто трохи далі дорогою, знаючи, що ми рано чи пізно покажемося?
— Не сюди, — каже Олена, читаючи мої думки. — Не на дорогу.
Ми вислизаємо, обходимо будинок і занурюємось у хащі.
18
Гебріел урізався в юрбу репортерів, не зводячи очей з білявки зі складною зачіскою, яка стояла під прожекторами метрів за двадцять. Наблизившись, він побачив, що Зої Фоссі саме говорила на камеру. Помітивши його, вона завмерла, притискаючи мікрофон до мовчазних вуст.
— Вимкніть це, — сказав Гебріел.
— Тихо, — цитьнув оператор. — Ми в прямому ефірі…
— Вимкніть цей сраний мікрофон!
— Ви за кого себе маєте…
Гебріел відштовхнув камеру, смикнув за дроти, прожектори згасли.
— Заберіть цього чоловіка! — заверещала Зої.
— Ви знаєте, що накоїли? — спитав Гебріел. — Ви хоч розумієте?
— Я роблю свою роботу, — зухвало відповіла вона.
Він посунув на неї, і щось в його очах змусило її зіщулитися й позадкувати, аж поки вона не вперлась у фургон служби новин і далі задкувати вже не було куди.
— Ви, ймовірно, щойно стратили мою дружину.
— Я? — Зої похитала головою й сказала з викликом: — Це ж не я тримаю пістолет.
— Ви щойно сказали їм, що вона коп.
— Я просто повідомляю про факти.
— І начхати на наслідки.
— Це і є новини, чи не так?
— Знаєш, хто ти? — Він підсунувся ближче і виявив, що заледве стримує бажання придушити її. — Ти хвойда. Ні, беру свої слова назад. Ти гірша за хвойду. Не просто продаєшся, а й кого завгодно продаси.
— Бобе! — заверещала вона до оператора. — Прибери від мене цього типа!
— Назад, містере!
Важка рука оператора опустилася на плече Гебріела. Він скинув її, не зводячи очей із Зої.