Раптом білявий різко піднімає голову, переводить погляд на будівлю. Я розвертаюся й бачу, що наш водій вийшов на вулицю й прямує до автомобіля. Він розплатився за пальне, кладе гаманця до задньої кишені. Сповільнює крок, супиться, дивлячись на двох чоловіків, які обступили його машину.
— Чим можу допомогти, панове? — питає він.
Відповідає білявий:
— Можна поставити вам кілька запитань, сер?
— Хто ви такі?
— Я спеціальний агент Стів Ульман, Федеральне бюро розслідувань.
Схоже, нашого водія це не дуже вражає. Він тягнеться до відра, що стоїть біля колонки, дістає звідти губку. Витискає зайву воду, починає витирати брудне скло.
— І про що ви двоє хочете зі мною поговорити? — питає він, витираючи воду зі скла.
Білявий нахиляється ближче до нього, говорить приглушено. Я чую слова «втікачки» та «небезпечні».
— І чому ви мені про це розповідаєте? — питає водій.
— Це ж ваше авто, правильно?
— Так. — Раптом водій починає реготати. — О, тепер розумію. Якщо вам цікаво, там сидять моя дружина та її двоюрідна сестра. Дуже небезпечні на вигляд, правда?
Білявий зиркає на свого напарника. Погляд здивований. Вони не знають, що сказати.
Наш водій кидає губку назад до відра, хлюпає вода.
— Удачі вам, хлопці, — каже він і відчиняє дверцята. Сідаючи за кермо, голосно звертається до Олени: — Вибач, люба. Адвілу в них не було. Спробуємо на наступній заправці.
Ми від’їжджаємо, я зиркаю назад і бачу, що чоловіки досі дивляться нам услід. Один записує собі номери.
Усі в автівці мовчать. Я надто паралізована страхом, щоб сказати бодай слово. Можу лише витріщатися на потилицю нашого водія, чоловіка, який щойно врятував нам життя.
Він нарешті каже:
— То ви розкажете, що це взагалі було?
— Вони вам збрехали, — каже Олена. — Ми не небезпечні!
— І вони не з ФБР.
— То ви знаєте?
Чоловік дивиться на неї.
— Слухайте, я не дурний, можу впізнати правду, як побачу. І знаю, коли мене намагаються обдурити. То, може, скажете мені правду?
Олена втомлено зітхає. Шепоче:
— Вони хочуть нас убити.
— Це я й без того зрозумів.
Він хитає головою, сміється, але гумору в цьому немає. Це сміх людини, якій не віриться у власне нещастя.
— Чорт, біда сама не ходить, оце вже точно, — каже він. — То хто ви такі й через що вас хочуть убити?
— Через те, що ми сьогодні дещо бачили.
— Що саме?
Вона відвертається до вікна.
— Забагато, — мимрить собі під ніс. — Ми бачили забагато.
Водій приймає цю відповідь, бо ми щойно звернули з дороги. Колеса підстрибують на ґрунтівці, що веде вглиб лісу. Він зупиняє авто перед розвалюхою, що стоїть в оточенні дерев. Це проста груба хижка, у такій житиме хіба геть бідна людина, але на даху причеплена супутникова тарілка.
— Це ваш дім? — запитує Олена.
— Я тут живу, — така його дивна відповідь.
Він відчиняє вхідні двері трьома різними ключами. Стоячи на ґанку, чекаючи, поки він відчинить різні замки, я помічаю, що на всіх вікнах — ґрати. На мить вагаюся, чи заходити всередину: на думку спадає інший будинок, з якого ми щойно втекли. Але я усвідомлюю, що ці ґрати інші: не для того, щоб утримати людей усередині, а для того, щоб не впускати.
Усередині пахне димом і мокрою шерстю. Він не вмикає світла, рухається так, наче знає всліпу кожен квадратний дюйм.
— Тут стає трохи затхло, коли я їду на кілька днів, — каже він.
Б’є сірником, і я бачу, що він схилився перед вогнищем. Там уже чекають дрова й оберемок трісок, і скоро полум’я оживає, танцює. Воно освітлює його обличчя, яке так здається ще худішим, ще похмурішим у темній кімнаті. Я думаю, що колись це обличчя мало бути красивим, та очі стали надто запалі, а на худій щелепі темніє кількаденна щетина. Вогонь стає яскравіший, я роззираюся по маленькій кімнаті, яка здається меншою через купи газет і журналів, десятки вирізок, пришпилених до стін. Вони всюди, схожі на жовтувату луску, і я уявляю, як він зачиняється в цій хатинці день за днем, місяць за місяцем, наче в лихоманці вирізає статті, значення яких розуміє лише він сам. Дивлюся на заґратовані вікна, пригадую три замки на дверях. І думаю: це дім наляканої людини.
Він підходить до шафи, відмикає її. Я сполохано дивлюся на пів десятка рушниць усередині. Він дістає одну, знову замикає шафу. Побачивши зброю в його руках, я відступаю на крок.
— Усе гаразд, не треба боятися, — каже він, завваживши тривогу в мене на обличчі. — Сьогодні просто краще тримати пушку під рукою.