— І ви не могли його зупинити?
— Мем, цього типа ніщо не зупинило б. Він сказав, що мусить бути разом з дружиною.
— Як він туди дістанеться?
— Його підвезе якийсь лисий. Коп, я так зрозумів.
Вінс Корсак.
— Вони вже прямують до Брігема.
Джейн не пам’ятала, як опинилась у цьому місці, серед яскравих вогнів, блискучих поверхонь та облич у масках. Пригадувала лише якісь окремі шматочки. Чоловічі крики, рипіння коліс каталки. Спалах проблискових вогнів. А тоді — як проверталася над головою біла стеля, коли її везли до цієї кімнати. Вона знову й знову запитувала про Гебріела, але ніхто не міг сказати, де він.
Або ж вони боялися сказати.
— Матусю, у вас усе добре, — сказав лікар.
Джейн кліпнула, дивлячись у блакитні очі, що всміхалися їй поверх медичної маски. «Усе не добре, — подумала вона. — Мій чоловік мав би бути тут. Він мені потрібен. І годі кликати мене матусею».
— Коли відчуєте наступні перейми, — вів далі лікар, — починайте тужитися, гаразд? І не припиняйте.
— Нехай хтось зателефонує, — сказала Джейн. — Мені треба знати, де Гебріел.
— Спочатку треба допомогти вашій дитині народитися.
— Ні, спочатку треба зробити те, чого я хочу! Ви мусите… ви мусите…
Вона втягнула повітря, коли на неї накотилися нові перейми. Біль сягнув піку, лють також. Чому ці люди її не слухають?
— Тужтеся, матусю! Уже майже все!
— Чорт… забирай…
— Ну ж бо. Тужтеся!
Вона зойкнула, відчувши, як брутально стискаються щелепи болю. Але лють допомагала здолати його, допомагала тужитися з такою затятою рішучістю, аж в очах темніло. Вона не чула, як із шурхотом відчинилися двері, не бачила, як у кімнату прослизнув чоловік у блакитній лікарській формі. З криком відкинулася на стіл, ковтаючи повітря великими порціями. Аж тоді завважила, що він дивиться на неї, стоячи на тлі яскравого світла.
— Гебріеле, — прошепотіла Джейн.
Він узяв її за руку, погладив волосся.
— Я тут. Я з тобою.
— Я не пам’ятаю. Не пам’ятаю, що сталося…
— Зараз це не важливо.
— Важливо. Я мушу знати.
Знову почалися перейми. Вона набрала повітря й стиснула його руку. Учепилася в неї так, наче висіла над прірвою.
— Тужтеся, — звелів лікар.
Джейн згорнулася вперед зі стогоном, напруживши кожен м’яз. Піт заливав очі.
— Ось так, — підбадьорював лікар. — Уже майже все.
«Ну, маля. Не будь таким упертюхом. Допоможи своїй мамі!»
Вона була на межі того, щоб заверещати, здавалося, горло зараз вибухне. Тоді несподівано відчула потік крові між ногами. Почула розлючені крики, схожі на котячі завивання.
— Вона з нами! — сказав лікар.
«Вона?»
Гебріел сміявся, голос був хрипкий від сліз. Він торкнувся вустами волосся Джейн.
— Дівчинка. У нас із тобою дівчинка.
— Ще й лайлива така, — сказав лікар. — Гляньте на це.
Джейн повернула голову й побачила, як вимахують крихітні кулачки, як розчервонілося від люті личко. І темне волосся — багато темного волосся, що мокрими кучерями прилипло до голови. Вона вражено дивилась, як медсестра витирає немовля й загортає в ковдру.
— Хочете потримати, матусю?
Джейн не могла сказати ані слова, горло стислося. Вона могла тільки дивитися з зачудуванням, як цей згорток кладуть їй до рук. Подивилася на личко, набрякле від сліз. Дитина звивалася, наче їй не терпілося звільнитися від ковдри. Від материних рук.
«І ти справді моя?»
Вона уявляла собі, що це буде мить спорідненості, коли вона подивиться в очі немовляті й упізнає душу. Але цього відчуття не було зовсім — лише незграбність, з якою вона намагалася заспокоїти верткий згорток. Дивлячись на дочку, Джейн бачила зле створіння з набряклими очима й стиснутими кулаками. Створіння, яке несподівано з протестом закричало.
— У вас прекрасне немовля, — сказала медсестра. — Вона дуже на вас схожа.
22
Джейн прокинулася від сонячного світла, що лилось у вікно її палати. Подивилася на Гебріела, який спав на розкладачці біля її ліжка. Побачила в його волоссі сиві пасма, яких не помічала раніше. На ньому була та ж зім’ята сорочка, що й учора, на рукаві — плями крові.
«Чия це кров?»
Наче відчувши, що вона на нього дивиться, він розплющив очі й примружився на сонці.
— Доброго ранку, татку, — сказала вона.
Він виснажено всміхнувся.
— Думаю, матусі треба спати далі.
— Не можу.
— Це може бути наша остання нагода виспатися на майбутній час. Щойно дитина опиниться вдома, буде не до відпочинку.