Задзижчав інтерком.
— Докторко Айлс? — Знову Луїз. — Вам телефонують.
— Можете прийняти повідомлення?
— Гадаю, тут краще відповісти. Це Джоан Енстед з офісу губернатора.
Мора різко підняла голову, подивилася на Гебріела, і вперше він побачив в її очах вогник тривоги. Вона поклала скальпель, зняла рукавички й рушила до телефона.
— Докторка Айлс, — сказала в слухавку.
Хоча Гебріел не чув іншої половини розмови, з самої мови тіла Мори було зрозуміло, що вона не рада цьому дзвінку.
— Так, я уже почала. Це наша юрисдикція. Чому ФБР вважає, що може… — Тривала пауза. Мора відвернулася до стіни, її спина заклякла. — Але я не завершила аутопсію. Саме збираюся розкрити череп. Якщо дасте ще пів години… — Знову пауза. Тоді холодний голос: — Розумію. Тіло буде готове до перевезення за пів години.
Вона повісила слухавку. Глибоко вдихнула й розвернулася до Йошими.
— Зберіть її. Тіло Джозефа Роука їм теж потрібне.
— Що відбувається? — запитав її асистент.
— Їх повезуть до лабораторії ФБР. Хочуть усе — усі органи, зразки тканин. Головування перебирає агент Барсанті.
— Такого ще не було, — сказав Йошима.
Вона різко зняла маску, завела руки за спину, розв’язала халат. Зірвавши його, жбурнула в кошик для брудного одягу.
— Наказ від самого губернатора.
23
Джейн прокинулася різко, напруживши всі м’язи. Побачила темряву, почула приглушене ревіння автомобіля на вулиці внизу й рівний ритм дихання Гебріела, який міцно спав біля неї. «Я вдома, — подумала вона. — Лежу у власному ліжку, у власній квартирі, і ми всі в безпеці. Усі троє». Вона глибоко вдихнула й зачекала, поки серце перестане калатати. Просочена потом нічна сорочка поволі холола на шкірі. «Зрештою кошмари припиняться, — подумала вона. — Це лише відлуння крику».
Вона розвернулася до чоловіка, шукаючи тепла його тіла, знайомої втіхи його запаху. Але коли її рука вже майже огорнула його талію, вона почула з сусідньої кімнати дитячий крик. «Будь ласка, ні, ще ні, — подумала Джейн. — Я годувала тебе лише три години тому. Дай мені ще двадцять хвилин. Ще десять. Дозволь ще трохи полежати в ліжку, позбутися поганих снів».
Але плач тривав, ставав голоснішим, наполегливішим із кожним набором повітря.
Джейн підвелася, почовгала геть із темної спальні, зачинивши за собою двері, щоб не розбудити Гебріела. Увімкнула світло в дитячій, подивилася на червоне обличчя заплаканої дочки. «Тобі лише три дні, а ти мене вже виснажила», — подумала вона. Дістаючи немовля з колиски, відчула, як жадібний ротик шукає груди. Джейн усілась у кріслі-гойдалці, і рожеві ясна лещатами стиснули її сосок. Та запропоновані груди принесли немовляті лише тимчасову втіху, воно скоро знову заметушилося, і хоч би як мати колихала дочку, притискала до себе, вона не припиняла крутитися. «Що я роблю не так? — питала вона себе, дивлячись на спантеличене дитя. — Чому я така незграбна?» Джейн рідко почувалася нездарою, однак триденне дитя робило її такою безпорадною, що тепер, о четвертій ранку, вона відчула раптове й нестримне бажання зателефонувати матері й попросити в неї мудрої поради. Така мудрість мала прийти інстинктивно, але Джейн якимось чином її проминула. «Не плач, маленька, будь ласка, не плач, — подумала вона. — Я так утомилася. Мені хочеться тільки знову лягти спати, але ж ти не даєш. І я не знаю, як тебе приспати».
Вона підвелася й почала ходити кімнатою, колихаючи дитину. Чого мала хоче? Чому досі плаче? Джейн пішла з нею на кухню, стала, потрушуючи немовля й виснажено дивлячись на захаращений стіл. Подумала про своє життя до материнства, до Гебріела, коли поверталася додому з роботи, відкорковувала пляшку пива і всідалася з ногами на диван. Вона любила дочку й чоловіка, але була страшенно втомлена й не знала, коли знову зможе лягти. Ніч простиралася перед нею, мов безкінечні тортури.
«Я не можу. Мені потрібна допомога».
Вона відчинила шафку й подивилася на бляшанки з дитячим харчуванням — безкоштовні зразки від лікарні. Дитина заверещала голосніше. Джейн не знала, що ще можна зробити. Деморалізовано потяглася до бляшанки. Перелила суміш у пляшечку, поклала в каструльку, набрала гарячої води з-під крану — ось пам’ятник її поразки. Символ того, що як мати вона — невдаха.
Щойно вона простягнула дочці пляшечку, рожеві губки стиснулися на гумці й маля почало задоволено й втішено плямкати. Ані скімлення, ані вовтузіння — звуки щасливої дитини.
Ого. Чиста магія в бляшанці.
Джейн виснажено опустилась у крісло. «Здаюся, — подумала вона, дивлячись, як швидко меншає суміші в пляшці. — Суміш перемогла». Жінка перевела погляд на книжку «Обери ім’я дитині», що лежала на столі. Вона була розгорнута на літері Л, до якої Джейн дійшла, вивчаючи імена для дівчат. Дочка приїхала з лікарні досі безіменною, і мати у відчаї потяглася до книжки.