Джейн різко закрила теку, неспроможна більше дивитися. Але справу було зроблено, вона вже не зможе забути цього видовища.
— Там мало бути принаймні двоє нападників, — сказав Мур. — Хтось мав тримати її, поки інший прив’язував до стільця. Хтось мав притискати руку до столу, поки з нею робили це.
— Вона мусила кричати, — пробуркотіла Джейн. Подивилася на Мура. — Чому ніхто не чув її криків?
— До будинку веде приватна дорога, він стоїть доволі далеко від сусідів. І не забувай, це був січень.
Коли вікна зачинені. Жертва мусила розуміти, що ніхто не почує її криків. Що порятунку не буде. Найкраще, на що вона могла сподіватися, — милість кулі.
— Чого вони від неї хотіли? — запитала Джейн.
— Ми не знаємо.
— Мусила бути причина для такого. Вона щось знала.
— Ми навіть не знаємо, хто вона така. П’ять невідомих жінок. Жодна не підходить під заяви про зникнення.
— Як можна взагалі нічого про них не знати?
Вона подивилася на чоловіка. Гебріел похитав головою.
— Це привиди, Джейн. Ані імен, ані особистостей.
— А будинок?
— На той час його орендувала Маргеріт Фішер.
— Хто вона?
— Такої жінки не існує. Ім’я вигадане.
— Господи. Це як падіння у кролячу нору. Безіменні жертви. Вигадані орендарки.
— Але ми знаємо, хто власник будинку, — сказав Гебріел. — Компанія під назвою «Кей Ті І Інвестментс».
— Це важливо?
— Так. У поліції Лісбурга цілий місяць пішов на те, щоб їх відстежити. «Кей Ті І» — неофіційне дочірнє підприємство «Баллентрі».
Джейн здалося, наче її шиї торкнулися холодні пальці.
— І знову Джозеф Роук, — прошепотіла вона. — Він говорив про «Баллентрі». Про Ешберн. Що, як він був зовсім не божевільний?
Усі замовкли — до столика підійшла офіціантка з кавником.
— Не сподобався яблучний крісп, детективе? — спитала вона, завваживши, що Джейн ледь торкнулася десерту.
— Ні, дуже смачно. Та я не така голодна, як здавалося.
— Чомусь ні в кого апетиту немає, — сказала офіціантка, наповнюючи чашку Гебріела. — По обіді тут самі любителі кави сидять…
Гебріел підняв до неї очі.
— Хто ще? — спитав він.
— О, там один тип… — Дівчина завагалася, насупилася, дивлячись на порожній столик поблизу.
— Певно, кава йому не сподобалася, — стенула вона плечима й пішла геть.
— Гаразд, — тихо мовила Джейн. — Тепер я починаю психувати.
Мур швидко зібрав теки, поклав у великий конверт.
— Треба йти, — сказав він.
Вони вийшли з бару в пекло літнього пообіддя. На стоянці зупинилися біля Мурового авто, роззираючись, оглядаючи сусідні машини. «Ну от, — подумала вона. — Двоє копів та агент ФБР, і всі троє заведені. Усі троє рефлекторно скануємо територію».
— Що тепер? — запитала вона вголос.
— У тому, що стосується поліції Бостона, — нічого, — відповів Мур. — Мені було наказано не грюкати по ґратах цієї конкретної клітки.
— А ці документи?
Джейн глянула на конверт у нього в руках.
— Я взагалі не мав їх бачити.
— Що ж, я досі в декреті. Мені ніхто нічого не наказував.
Вона забрала в Мура конверт.
— Джейн, — застережливо мовив Гебріел.
Вона розвернулася до свого «Субару».
— Побачимося вдома.
— Джейн.
Дружина сідала за кермо, Гебріел відчинив пасажирські двері, сів поруч з нею.
— Ти не знаєш, у що втручаєшся.
— А ти знаєш?
— Ти бачила, що вони зробили тій жінці з руками. Про яких людей ідеться.
Джейн дивилась у вікно, як Мур сідає у своє авто та їде геть.
— Я думала, що це скінчилося, — тихо мовила вона. — Думала: гаразд, ми вижили, тож житимемо далі. Але це не кінець.
Вона подивилася на нього.
— Я мушу знати, чому все це сталося. Що все це значить.
— Залиш розкопки мені. Я дізнаюся все, що зможу.
— А мені що робити?
— Ти ж щойно з лікарні.
Джейн устромила ключа в запалення, завела двигун. З кондиціонера дмухнуло гарячим повітрям.
— Мені ж не велику операцію робили, — сказала вона. — Я лише народила.
— І це достатньо вагома причина, щоб ти туди не лізла.
— Але це мене тривожить, Гебріеле. Саме через це я не можу спати! — Вона відкинулася на спинку сидіння. — Це тому кошмари ніяк не зникнуть.
— Потрібен час.
— Я не можу про це не думати. — Вона знову визирнула на стоянку. — Починаю пригадувати все нові подробиці.