— У вашому кабінеті?
Мора кивнула.
— І комп’ютер доктора Брістола працював. Він завжди його вимикає, коли йде додому. — Вона помовчала. — На ньому була відкрита документація щодо розтину Джозефа Роука.
— Із кабінетів нічого не зникло?
— Ми нічого не помітили. Але тепер усі трохи побоюємось обговорити важливу інформацію всередині. Хтось побував у наших кабінетах і в лабораторії. І ми не знаємо, що саме вони шукали.
Не дивно, що Мора відмовилася говорити про це по телефону. Навіть врівноважена докторка Айлс була налякана.
— Я не люблю теорій змови, — сказала Мора. — Але подивіться на все те, що сталося. Обидва тіла забрали з нашої юрисдикції. Вашингтон конфіскував балістичні докази. Хто цим керує?
Гебріел подивився на стоянку, над якою мерехтіло від спеки повітря.
— Хтось згори, — сказав він. — Не інакше.
— Тобто нам до них не дістатися.
Він подивився на неї.
— Це не значить, що ми не спробуємо.
Джейн прокинулася в темряві, у вухах досі дзвенів останній відгомін сну. Олена знову шепотіла до неї з-за смертного порога. «Чому ти катуєш мене? Скажи, чого хочеш, Олено. Скажи мені, хто така Міла».
Але шепіт замовк, вона чула лише дихання Гебріела. А тоді, за мить, і обурений плач дочки. Джейн вибралася з ліжка, залишивши чоловіка спати. Вона все одно прокинулася, її досі переслідувало відлуння кошмару.
Дитина виборсалася з ковдри, в яку була сповита, й вимахувала рожевими кулачками, наче підбурюючи матір до бою.
— Реджина, Реджина, — наспівувала Джейн, дістаючи дочку з колиски, і раптом усвідомила, як природно лягає на вуста це ім’я.
Дівчинка насправді народилася Реджиною, просто мати не одразу це зрозуміла, не одразу припинила опиратися тому, що Анджела знала одразу ж. Хоч як неприємно було це визнавати, але Анджела багато в чому мала рацію. Дитячі імена, рятувальна суміш і прохання про допомогу, коли її потребуєш. З останнім у Джейн було найбільше проблем — визнати, що їй потрібна допомога, що вона не знає, що робити. Вона могла розкрити вбивство, вистежити справжнього монстра, але сказати їй заспокоїти верескливий згорток, який вона зараз тримала на руках, — усе одно що сказати знешкодити атомну бомбу. Джейн роззирнулась у дитячій, марно сподіваючись, що десь у кутку засіла фея-хрещена, готова махнути чарівною паличкою, щоб Реджина припинила ридати.
«Фей-хрещених тут немає. Я сама».
Кожної з грудей Реджині вистачило на п’ять хвилин, а тоді прийшов час пляшечки. «Гаразд, твоя мама неспроможна бути дійною коровою, — подумала Джейн, несучи дочку до кухні. — То виведіть мене зі стада й пристрельте». Реджина радісно присмокталася до пляшечки, і Джейн усілася в кріслі, смакуючи коротку мить спокою, хай яку нетривку. Вона подивилася на темне волосся дочки, кучеряве, як у неї самої. Анджела якось сказала їй у мить розпачу: «Колись отримаєш дочку, на яку заслуговуєш». «І ось я тепер маю цю галасливу, ненаситну дівчинку».
Кухонний годинник показував третю ранку.
Джейн потяглася до стоса тек, які вчора отримала від детектива Мура. Вона дочитала всі документи з Ешберна, тепер розгорнула нову папку й побачила, що вона не стосується стрілянини в Ешберні: це було досьє поліції Бостона на автомобіль Джозефа Роука, який він покинув за кілька кварталів від лікарні. Джейн побачила сторінки нотаток Мура, знімки інтер’єру автівки, звіт про відбитки пальців і свідчення різних очевидців. Поки вона була в полоні в тій лікарні, її колеги з відділу розслідування вбивств не сиділи склавши руки. Вони ганялися за кожним уривком інформації про тих, хто взяв її в заручники. «Я ніколи не була там сама, — подумала вона. — Мої друзі тут боролися за мене, ось докази».
Вона глянула на підпис детектива під одним зі свідчень і здивовано реготнула. Чорт, навіть її старий ворог Даррен Кроу боровся за її порятунок, та й чому б ні? Без неї йому не було б з кого збиткуватися.
Джейн перейшла до фотографій інтер’єру машини. Побачила зібгані обгортки від печива й порожні пляшки від «Ред Булла» на підлозі. Чимало цукру та кофеїну — саме те, що потрібно психічно неврівноваженому, щоб заспокоїтися. На задньому сидінні — стьобана ковдра, укрита плямами подушка й число таблоїда «Віклі Конфіденшл». На обкладинці була Мелані Гріффіт. Джейн спробувала уявити, як Джо лежить на сидінні, гортає таблоїд, продивляється останні новини про зірок і нечемних дівчат, але це якось не складалося. Невже його справді могли обходити походеньки божевільних у Голлівуді? Може, власне життя здавалося Джо більш стерпним після того, як він дивився на їхнє зіпсуте, обколоте існування. «Віклі Конфіденшл» — доступна розвага в тривожні часи.