Скривавлений молоток досі лежав поряд із розтрощеними кінцівками.
— Вочевидь, від неї чогось хотіли, — сказав Вордлоу. — І вона не могла чи не хотіла того їм дати.
Він подивився на Джейн. Очі були затьмарені тінню муки, яку вони всі зараз уявляли. Удари молотка, що знову й знову трощать кістки й суглоби. Крики, що відлунюють у будинку мертвих жінок.
Він натиснув відтворення, і відео милостиво рушило далі, лишаючи позаду залитий кров’ю стіл, перемелену плоть. Вражені, вони мовчки дивилися, як оператор веде їх у спальню на першому поверсі, з неї — у вітальню, оздоблену продавленим диваном і грубим зеленим килимком. Нарешті знову опинились у фоє, біля сходів, там, де починали.
— Ось що ми знайшли, — сказав Вордлоу. — П’ять жертв, усі невпізнані. Використано дві різні зброї. Припускаємо, що вбивць було принаймні двоє, працювали вони разом.
«І в будинку жертвам не було де сховатися», — подумала Джейн. Згадала двох дівчат, які тулились у шафі, уявила, як дихання зривається на скиглення, як стискаються обійми, коли кроки риплять усе ближче й ближче.
— Вони приходять, страчують п’ятьох жінок, — мовив Гебріел. — Проводять на кухні з останньою десь із пів години, трощать їй руки молотком. І ви нічого на них не маєте? Ані слідів, ані відбитків пальців?
— О, ми знайшли по всьому дому безліч відбитків. У кожній кімнаті — невстановлених. Але якщо якісь із них належали вбивцям, то в базі їх не було.
Вордлоу потягнувся до пульта, зупинив відео.
— Заждіть, — гукнув Гебріел, не зводячи очей з екрана.
— Що?
— Перемотайте.
— Далеко?
— Секунд десять.
Вордлоу насупився, дивлячись на нього, помітно збентежений тим, що ж могло його зацікавити. Він передав Гебріелові пульт.
— Прошу.
Гебріел натиснув перемотку, тоді відтворення. Камера позадкувала до вітальні й повторила огляд старого дивана, килимка. Далі перейшла до фоє й раптом хитнулася до вхідних дверей. Надворі на вкритих кригою гілках дерев сяяло сонце. У дворі розмовляли двоє чоловіків, один із них розвернувся до будинку.
Гебріел натиснув паузу, зупиняючи чоловіка на місці, в обрамленні одвірку.
— Це Джон Барсанті, — мовив він.
— Ви його знаєте? — запитав Вордлоу.
— У Бостоні він теж з’явився, — відповів Гебріел.
— Ну, схоже, що він усюди з’являється, так? Ми приїхали туди хіба що за годину до прибуття Барсанті з його командою. Вони намагалися нас перебити, і зрештою ми трохи повоювали на ґанку. А тоді отримали дзвінок від міністерства юстиції з проханням про співпрацю.
— Як ФБР так швидко дізналося про справу? — запитала Джейн.
— Ми так і не отримали відповіді на це запитання.
Вордлоу підійшов до відеоплеєра, дістав касету, а тоді розвернувся до неї.
— Ось із чим ми маємо справу. П’ять мертвих жінок, відбитків жодної в базах немає. Ніхто не повідомляв про зникнення. Усі — невідомі.
— Незаконні іммігрантки, — сказав Гебріел.
Вордлоу кивнув.
— Підозрюю — зі Східної Європи. У спальні внизу було кілька газет російською плюс коробка з-під взуття, повна фотографій Москви. Зважаючи на інші знахідки, можна скласти доволі точне враження про їхні заняття. У коморі — запас пеніциліну, екстрена контрацепція й коробка презервативів. — Він узяв теку зі звітами про аутопсію, передав Гебріелу. — Гляньте результати аналізів ДНК.
Гебріел перегорнув одразу до них. Прочитав:
— Численні сексуальні партнери.
Вордлоу кивнув.
— Складіть усе докупи. Компанія молодих, привабливих жінок живе під одним дахом, розважає чимало різних чоловіків. Скажімо так: це точно був не монастир.
27
Приватна дорога проходила через зарості дубів, сосон і карії. Крізь гілля пробивалися друзки сонячного світла, у зелених тінях густого підліску росли молоді деревця.
— Не дивно, що сусіди тієї ночі нічого не чули, — сказала Джейн, дивлячись на хащі. — Я жодних сусідів навіть не бачу.
— Думаю, вони попереду, за тими деревами.
Ще за тридцять метрів дорога стала ширшою, і авто несподівано виїхало на світло пізнього пообіддя. Перед ними височів двоповерховий будинок. Хоч і занедбаний зараз, він мав хороший кістяк: фасад із червоної цегли, широкий ґанок. Але нічого привітного в будинку не було: сталеві ґрати на вікнах, таблички «Стороннім вхід заборонено» на стовпах. Бур’яни по коліно уже запанували на всипаній гравієм доріжці — перша хвиля вторгнення, що торує дорогу для лісу. Вордлоу розповів їм, що два місяці тому спроби ремонту різко припинилися: обладнання постраждало від невеликої пожежі, яка випалила спальню на другому поверсі. Полум’я залишило чорні сліди на рамі вікна, замість вибитого скла досі була фанера. «Може, пожежа була попередженням, — подумала Джейн. — Це не дружній дім».