— То ваше розслідування не стосується тероризму, — сказав Гебріел.
— А до чого тут тероризм? — спитав Барсанті.
— Нелегальні мігранти зі Східної Європи. Можливі зв’язки з чеченцями.
— Цих жінок привезли до країни з комерційною метою, і ні для чого більше.
Глассер спохмурніла, глянула на Гебріела.
— Хто говорив вам про тероризм?
— Сенатор Конвей. І заступник директора Служби національної розвідки.
— Девід Сілвер?
— Він прилетів до Бостона через кризу з заручниками. Тоді вони розглядали ситуацію саме так. Загроза чеченського тероризму.
Глассер пирхнула.
— Девід Сілвер зациклений на терористах, агенте Дін. Бачить їх під кожним мостом.
— Він сказав, що тривога дійшла аж до верху. Тому директор Вінн його й відправив.
— Цій службі платять саме за такі думки. Так він виправдовує власне існування. Для цих людей «усе тероризм, повсякчас».
— Сенатора Конвея теж непокоїла ця можливість.
— Ви довіряєте сенатору?
— А не варто?
Втрутився Барсанті:
— Ви вели справи з Конвеєм, чи не так?
— Сенатор Конвей — член комісії з розвідки. Ми багато разів зустрічалися щодо моєї роботи в Боснії. Розслідування військових злочинів.
— Але чи добре ви насправді його знаєте, агенте Дін?
— Ви натякаєте, що ні.
— Він три терміни був сенатором, — сказала Глассер. — Щоб стільки втриматися, мусиш укладати чимало угод, іти на компроміси. Будьте обережні з тим, кому довіряєте, ось і все, що ми маємо на увазі. Самі вивчили цей урок уже давно.
— Тож вас непокоїть не тероризм, — сказала Джейн.
— Мене непокоять п’ятдесят тисяч зниклих жінок. Рабство в нашій країні. Насильство й експлуатація живих людей клієнтами, які хочуть лише добре потрахатися. — Вона замовкла, глибоко вдихнула. Тихо закінчила: — Саме в цьому річ.
— Схоже, це ваш особистий хрестовий похід.
Глассер кивнула.
— Уже майже чотири роки.
— То чому ви не врятували тих жінок в Ешберні? Мали знати про те, що коїлося в тому будинку.
Глассер промовчала, слова були зайві. Її вражений погляд підтвердив те, про що Джейн уже здогадалася.
Вона глянула на Барсанті.
— Це тому ви так швидко приїхали на місце злочину, практично водночас із поліцією. Ви вже знали, що там відбувається. Мусили знати.
— Отримали наведення за кілька днів до того, — підтвердив Барсанті.
— І не втрутилися негайно? Не врятували цих жінок?
— У нас тоді ще не було прослуховування. Ми ніяк не могли відстежити, що насправді відбувалося в будинку.
— На кону стояло більше, ніж ви думаєте, — сказала Глассер. — Більше, ніж ці п’ять жінок. Ми мусили оберігати розслідування і, якби втрутилися надто рано, втратили б нагоду діяти таємно.
— І тепер п’ять жінок мертві.
— Думаєте, я цього не знаю?
Гнівна відповідь Глассер заскочила всіх. Вона різко підвелася, нервово попрямувала до вікна, стала, дивлячись на вогні міста.
— Знаєте, який найгірший наш експорт до Росії? Те, що ми їм дали й чого мені хотілося б ніколи не мати? Фільм «Красуня». Той, з Джулією Робертс, де повія виявляється Попелюшкою. У Росії люблять цей фільм, дівчата дивляться його й думають: якщо я поїду до Америки, зустріну там Річарда Ґіра, він зі мною одружиться, я буду заможна й житиму довго й щасливо. Тож навіть якщо вона щось підозрює, якщо не певна, що на неї у Штатах справді чекатиме законна робота, то думає, що мусить кілька разів продатися, а тоді Річард Ґір її врятує. Тож дівчину садять на рейс, скажімо, до Мехіко. Звідти вона пливе човном до Сан-Дієго. Або ж її везуть через забитий людьми пункт перетину кордону, і якщо вона білявка й говорить англійською, її пропустять без проблем. А іноді вони переходять кордон пішки. Така дівчина думає, що йде до життя «Красуні». А натомість її продають і купують, мов шмат м’яса.
Глассер розвернулася до Джейн.
— Знаєте, скільки приваблива дівчина може заробити для сутенера?
Джейн похитала головою.
— Тридцять тисяч доларів на тиждень. На тиждень. — Глассер знову втупилась у вікно. — Немає маєтків, в яких на них чекає шлюб з Річардом Ґіром. Опиняєшся під замком у будинку чи квартирі, під наглядом справжніх потвор. Ті люди тренують тебе, нав’язують дисципліну, ламають твій дух — інші жінки.