Лукас конфіскував стілець від сусіднього столу, прикотив для Мори. Стілець голосно завищав, коли вона на нього сіла.
— Отже, ви мені не перетелефоновуєте, — сказав репортер, теж сідаючи. — Але приходите до мене на роботу. Це можна вважати неоднозначним сигналом?
— Справа ускладнилася.
— І тепер вам щось від мене потрібно.
— Ми всі намагаємося зрозуміти, що сталося тієї ночі. І чому так сталося.
— Якщо ви маєте до мене якісь запитання, можна було просто взяти телефон. — Він пришпилив її до місця поглядом. — Я б вам перетелефонував, докторко Айлс.
Вони помовчали. За іншими столами дзвонили телефони, клацали клавіатури, а Мора з Лукасом дивилися один на одного, і повітря між ними гострилося роздратуванням і чимось іншим, чого вона не хотіла визнавати. Сильним духом взаємного притягнення. «Чи це мені тільки здається?»
— Пробачте, — нарешті сказав він. — Я поводжусь як придурок. Тобто ви ж приїхали. Навіть якщо задля своїх цілей.
— Ви теж маєте зрозуміти мою позицію, — відповіла Мора. — Як публічна особа, я постійно отримую дзвінки від репортерів. Дехто з них — тобто більшість — не дбає про збереження приватності жертв чи згорьованих родин, не кажучи вже про те, щоб не ставити під загрозу розслідування. Я навчилася бути обачна й стежити за словами. Забагато разів обпікалася на репортерах, які присягалися, що мої слова залишаться «поза протоколом».
— То ви тому не телефонували? Професійна обачність?
— Так.
— Інших причин не було?
— Які ще можуть бути причини?
— Не знаю. Може, я вам не сподобався.
Він дивився так пильно, що ставало важко підтримувати зоровий контакт. Їй було незатишно.
— Ви мені не «не подобаєтеся», містере Лукас.
— Йой. От тепер я знаю, що таке, коли тебе проклинають добрим словом.
— Я думала, у репортерів шкіра товща.
— Ми всі хочемо подобатися, особливо людям, якими захоплюємося. — Він нахилився ближче. — І, до речі, не містер Лукас. Пітер.
Знову тиша, бо Мора так і не зрозуміла, флірт то був чи маніпуляція. Для цього чоловіка це могло бути одне й те саме.
— Пролетів, як фанера над Парижем, — прокоментував Лукас.
— Мені приємні лестощі, але краще б ви говорили прямо.
— Я думав, що так і говорю.
— Вам від мене потрібна інформація. Мені від вас — так само. Просто не хотіла говорити про це по телефону.
Він із розумінням кивнув.
— Гаразд. Отже, простий обмін.
— Мені треба знати…
— Одразу до справ? Я навіть кави вам запропонувати не можу?
Лукас підвівся й пішов до кавника.
Глянувши на карафу, Мора побачила лише тягучі, мов смола, рештки й швидко сказала:
— Мені не треба, дякую.
Він налив собі кави й усівся.
— То звідки небажання обговорювати це по телефону?
— Багато чого… сталося.
— Багато чого? Хочете сказати, що ви не довіряєте власному телефону?
— Як я вже казала, це складна справа.
— Втручання федералів. Конфісковані балістичні докази. ФБР воює з Пентагоном. Ті, хто взяли заручників, досі не впізнані. — Він засміявся. — Так, я б сказав, що все стає дуже складно.
— Вам усе це відомо.
— Тому нас і називають репортерами.
— З ким ви говорили?
— Думаєте, я відповідатиму на це? Скажімо так: я маю друзів серед правоохоронців. І маю свої теорії.
— Щодо чого?
— Джозеф Роук і Олена. І що насправді стояло за ситуацією з заручниками.
— Ніхто насправді не знає відповіді.
— Але я знаю, що думають правоохоронці. Знаю, які в них теорії. — Він поставив горня на стіл. — Джон Барсанті провів зі мною години зо три, ви це знали? Усе смикав, розкопував, намагався дізнатися, чому Джозеф Роук хотів говорити лише зі мною. Є в допитах дещо цікаве. Той, кого допитують, може чимало дізнатися з запитань. Я знаю, що два місяці тому Олена та Джо разом були в Нью-Гейвені, де він застрелив копа. Можливо, вони були коханці, можливо — колеги за божевіллям, але після такого інциденту вирішили розділитися. Принаймні мали б вирішити, якщо були розумні, а тупими вони мені не здаються. Але мусили мати спосіб тримати контакт. Перегрупуватися за потреби. І вони обрали Бостон за місце зустрічі.
— Чому Бостон?
Він дивився прямо, погляду було не уникнути.
— Ви дивитеся на причину цього.
— Це ви?
— Це не з егоїзму. Я просто кажу про те, як, схоже, думає Барсанті. Джо й Олена чомусь побачили в мені героя-хрестоносця і приїхали в Бостон до мене.