— Міло, — сказала Джейн, — скажи, де ми можемо зустрітися. Будь ласка, нам треба поговорити. Обіцяю, це безпечно. Де скажеш.
Вона почула клацання по той бік. Слухавку повісили.
— Чорт. — Джейн подивилася на Мура. — Нам треба знати, де вона була!
— Визначили місце? — запитав він у Фроста.
Фрост повісив слухавку телефона конференц-зали.
— Вест-Енд. Таксофон.
— Їдьмо, — сказав Кроу, який уже йшов до дверей.
— Коли приїдете, її там уже давно не буде, — сказав Гебріел.
Мур мовив:
— Патруль буде там за п’ять хвилин.
Джейн похитала головою.
— Не треба. Якщо вона побачить форму, знатиме, що це підстава, і я втрачу шанс зв’язатися з нею знову.
— То що нам тоді робити? — спитав Кроу, стоячи біля дверей.
— Нехай трохи подумає. Вона знає мій номер, знає, як зі мною зв’язатися.
— Але не знає, хто ти, — завважив Мур.
— І це, певно, її лякає. Вона намагається вбезпечитися.
— Слухайте, вона може й не перетелефонувати, — сказав Кроу. — Можливо, це наш єдиний шанс її знайти. Негайно.
— Він має рацію, — сказав Мур, дивлячись на Джейн. — Це справді може бути єдиний шанс.
Джейн подумала й кивнула.
— Гаразд. Їдьмо.
Фрост і Кроу вийшли. Спливали хвилини, Джейн витріщалася на телефон і думала: «Може, треба було поїхати з ними. Я мала б бути там, шукати її». Вона уявила Фроста й Кроу в заповіднику вулиць Вест-Енда в пошуках жінки, обличчя якої вони не знали.
Задзвонив телефон Мура, він рвучко підніс його до вуха. З обличчя детектива Джейн могла сказати, що це не хороші новини. Він закінчив розмову, похитав головою.
— Її там не було? — спитала Джейн.
— Вони викликали криміналістів, щоб зняти відбитки. — Він побачив в її обличчі гірке розчарування. — Слухай, принаймні ми знаємо, що вона справжня. Вона жива.
— Поки що, — сказала Джейн.
Навіть копам доводиться ходити по молоко й підгузки.
Джейн стояла у крамниці з Реджиною, затишно схованою в слінгу на її грудях, і втомлено роздивлялася бляшанки з сумішшю для немовлят, вивчала склад кожної марки. Усі пропонували задовольнити потреби немовляти на сто відсотків. «Будь-яка з них чудово підійде, — подумала вона, — то чому я почуваюся винною? Реджина любить суміші. А я мушу начепити свій пейджер і повернутися до роботи. Мушу злізти з дивана й перестати дивитися повтори серій “Копів”».
«Я мушу вибратися з цієї крамниці».
Вона схопила дві упаковки по шість бляшанок «Сімілака», пройшла до наступного ряду по «Памперс» і рушила до каси.
На стоянці біля магазину було так спекотно, що вона спітніла, вивантажуючи покупки до багажника. Об сидіння можна було обпектися; перш ніж покласти Реджину в дитяче крісло, Джейн трохи провітрила авто. Повз неї торохкотіли візками пітні покупці. Хтось просигналив, чоловік заверещав:
— Дивися, куди йдеш!
Ніхто не хотів зараз бути в місті. Усім хотілося на пляж з морозивом, а не штурхатися з такими само роздратованими бостонцями.
Реджина заплакала. Темні кучері прилипли до рожевого обличчя. Це одна роздратована бостонка. Вона все верещала, поки Джейн пристібала її крісло позаду, кричала й кілька кварталів по тому, поки мати їхала по запруджених автомобілями вулицях. Кондиціонер працював на повну. Зупинившись на черговому червоному світлі, Джейн подумала: «Господи, допоможи пережити цей день».
Задзвонив її мобільний телефон.
Вона могла б так і лишити його, але зрештою виловила з сумочки й побачила на екрані незнайомий місцевий номер.
— Алло?
За лютим плачем Реджини ледве розчула запитання:
— Хто ви?
Голос тихий і уже знайомий.
Джейн заклякла.
— Міло? Не кидай слухавку! Будь ласка, не кидай. Поговори зі мною!
— Ви з поліції.
Світлофор перемкнувся на зелене світло, авто за нею засигналило.
— Так, — визнала Джейн. — Я з поліції. Я хочу допомогти.
— Звідки ви знаєте моє ім’я?
— Я була з Оленою, коли…
— Коли поліція її вбила?
За автомобілем Джейн знову засигналили — нестримна вимога забиратися геть з дороги. Засранець. Вона натиснула на акселератор і поїхала через перехрестя, не прибираючи телефон від вуха.
— Міло, — мовила вона. — Олена сказала мені про тебе. Це були її останні слова… що я маю тебе знайти.
— Учора ви відправили поліціянтів мене ловити.
— Я не відправляла…
— Двох чоловіків. Я їх бачила.
— Міло, це мої друзі. Ми всі хочемо тебе захистити. Тобі небезпечно там самій.
— Ви не уявляєте, як небезпечно.
— Уявляю! — Джейн помовчала. — Я знаю, чому ти втікаєш, чого боїшся. Ти була в тому будинку, коли твоїх подруг застрелили. Правда, Міло? Ти все бачила.