— Лишилася тільки я.
— Можеш дати свідчення в суді.
— Вони вб’ють мене до того.
— Хто?
Тиша. «Будь ласка, не кидай слухавку, — подумала Джейн. — Будь на лінії». Вона побачила місце на узбіччі, різко вивернула туди. Сиділа, притискаючи телефон до вуха й чекаючи, коли жінка знову заговорить. Реджина далі ридала на задньому сидінні, то голосніше, що довше мати насмілювалася на неї не зважати.
— Міло?
— Чия дитина плаче?
— Моя. Вона зі мною в машині.
— Ви ж сказали, що ви з поліції.
— Саме так. Мене звати Джейн Ріццолі, я детектив. Можеш перевірити, Міло. Зателефонуй у поліцію Бостона, спитай про мене. Я була з Оленою, коли вона померла. Була в тій будівлі з нею. — Вона помовчала. — Я не змогла її врятувати.
Знову тиша. Кондиціонер досі ревів на повну, Реджина досі плакала, заповзявшись оздобити материне чоло сивиною.
— Громадський сад, — сказала Міла.
— Що?
— Сьогодні о дев’ятій. Чекайте біля ставка.
— Ти прийдеш? Алло?
На лінії було тихо.
33
Зброя на стегні Джейн здавалася важкою й дивно чужою. Вона колись була вірним другом, але ці тижні лежала під замком у шухляді. Джейн знехочу зарядила її, опустила в кобуру. Хоча вона завжди дивилася на зброю зі здоровою повагою, належною будь-якій речі, яка може пробити діру в грудях людини, та ще ніколи не відчувала вагань перед нею. «Ось що робить материнство, — подумала вона. — Дивлюся на пістолет і думаю лише про Реджину. Як один порух пальця, одна мандрівна куля можуть забрати її в мене».
— Це не обов’язково мусиш бути ти, — сказав Гебріел.
Вони сиділи в Гебріеловому «Вольво» на Ньюбері-стріт, де модні крамниці саме зачинялися на ніч. Район досі був повен людей, що поверталися з ресторанів, — гарно вбрані пари проходили повз них, задоволені вечерею й вином. На відміну від Джейн, яка була надто знервована і змогла з’їсти хіба кілька шматків печені, яку привезла її мати.
— Вони можуть відправити іншу жінку-копа, — сказав Гебріел. — Ти можеш перечекати.
— Міла знає мій голос. Моє ім’я. Це маю зробити я.
— Ти місяць була поза грою.
— Саме час до гри повернутися.
Вона глянула на годинник.
— Чотири хвилини, — сказала Джейн у рацію. — Усі готові?
У навушнику пролунав голос Мура:
— Ми на місці. Фрост на розі Бікона й Арлінгтона. Я перед «Чотирма сезонами».
— Я буду за тобою, — сказав Гебріел.
— Гаразд.
Джейн вийшла з машини, поправила свій світлий піджак, щоб він закрив ґулю від зброї на стегні. Пройшла по Ньюбері-стріт на схід, повз суботній натовп туристів. Цим людям не потрібна зброя на поясі. На Арлінгтон-стріт вона зачекала на світлофорі. Через дорогу був парк, ліворуч — Бікон-стріт, де чатував Фрост, але вона й не глянула в його бік. Не ризикнула й озирнутися через плече, щоб переконатися, що Гебріел позаду. І без того знала, що він там.
Джейн перейшла Арлінгтон і попрямувала до парку.
Ньюбері-стріт бриніла життям, але туристів було мало. На лаві біля ставка сиділа пара, обійнявшись, не зважаючи ні на кого за межами свого лихоманливого світу. Над урною для сміття зігнувся чоловік, із клацанням вибирав алюмінієві бляшанки до своєї торби. На газоні, де дерева затіняли світло ліхтарів, зібралися колом підлітки й по черзі бринькали на гітарі. Джейн стала біля ставка, вдивилася в тіні. «Вона тут? Вона вже спостерігає за мною?»
Ніхто не підходив.
Джейн неквапно обійшла ставок. Удень на воді коливалися човни-лебеді, поруч поїдали морозиво родини, грали на барабанах музиканти. Але сьогодні вода була спокійна — чорна діра, в якій не відображалося навіть мерехтіння міських вогнів. Вона пройшла до північного краю ставка й зупинилася, слухаючи гамір транспорту з Бікон-стріт. Крізь кущі було видно силует чоловіка, що тинявся під деревами. Баррі Фрост. Джейн розвернулася, продовжила обходити ставок, нарешті стала під ліхтарем.
«Ось я, Міло. Роздивися мене добре. Бачиш — я сама».
За мить вона всілася на лавку, почуваючись під світлом ліхтаря актрисою в моновиставі. Відчувала, як на неї дивляться чиїсь очі, порушуючи її самотність.
Щось заторохкотіло ззаду, вона смикнулася, автоматично схопившись за зброю. Рука завмерла на кобурі, коли виявилося, що це лише нечупарний чоловік із торбою алюмінієвих бляшанок. Джейн знову всілася на лавці, серце калатало. Парком пролетів вітерець, здійняв брижі на воді, яка замерехтіла блискітками відображення вогників. Чоловік із бляшанками потягнув свою торбу до великої урни біля її лави й почав длубатися в смітті. Він неквапом розкопував свої скарби, і про кожну знахідку сповіщав цимбалевий дзвін алюмінію. Невже він ніколи не піде? Вона гнівно підвелася, щоб забратися подалі.