— Так і зрозуміла, що це ви там.
Джейн розвернулася до неї.
— Привіт, мам.
— Я саме її вклала, тож говоріть тихенько.
— Як вона?
— Точнісінько така ж, як ти в її віці.
— Усе аж так погано?
Увійшовши до квартири, Джейн була заскочена тим, якою охайною вона стала. Тарілки перемиті й складені, усі поверхні витерті. Обідній стіл прикрашала мереживна серветка. Коли це в неї взагалі з’явилася мереживна серветка?
— Посварилися, так? — спитала Анджела. — Це видно, навіть якщо просто глянути на вас.
— Невдалий вечір, от і все.
Джейн зняла піджак, повісила до шафи. Коли розвернулася до матері, помітила, що Анджела не зводить очей з її кобури.
— Ти ж покладеш цю штуку під замок, правда?
— Завжди так роблю.
— Бо діти і зброя…
— Добре, добре. — Джейн зняла пістолет, опустила до шухляди. — Знаєш, їй ще місяця немає.
— Вона розвивається швидко, як і ти. — Анджела глянула на Гебріела. — Я тобі не розповідала, що Джейн накоїла, коли їй було три?
— Мамо, він не хоче цього слухати.
— Ні, хочу, — заперечив Гебріел.
Джейн зітхнула.
— Там ідеться про запальничку і штори у вітальні. І пожежників Ревере.
— А, он ти про що, — сказала Анджела. — А я про це вже й забула.
— Місіс Ріццолі, може, розкажете мені, поки я везтиму вас додому? — запропонував Гебріел, дістаючи з шафи светр Анджели.
У сусідній кімнаті раптом завила Реджина, оголошуючи, що не погоджується бути вкладеною. Джейн пішла до неї, вийняла дочку з колиски. Коли повернулася до вітальні, Гебріел з її матір’ю вже пішли. Колишучи Реджину в одній руці, Джейн підійшла до раковини й почала набирати теплої води в каструлю, щоб підігріти пляшечку. У двері подзвонили.
— Джейні? — затріщав голос Анджели в домофоні. — Впустиш мене? Я окуляри забула.
— Піднімайся, мамо.
Джейн натиснула кнопку й зачекала з окулярами біля дверей. Мати піднялася до неї.
— Я без них читати не можу, — сказала Анджела. Затрималася поцілувати свою метушливу онучку. — Тепер піду. У нього там двигун працює.
— Бувай, мамо.
Джейн повернулася до кухні. Вода вже переливалася через край каструлі. Вона поклала туди пляшечку і, поки суміш грілася, міряла кроками кімнату, заспокоюючи заплакану дочку.
У двері знову подзвонили.
«О, ма. Що ти цього разу забула?» — подумала вона й натиснула кнопку.
Пляшечка вже нагрілася. Вона сунула її Реджині до рота, але дочка виплюнула пипку, наче з огидою. «Маленька, чого ти хочеш? — із відчаєм подумала Джейн, несучи її до вітальні. — Якби ж ти мені сказала, що тобі потрібно!»
Вона відчинила двері матері.
Але на порозі стояла не Анджела.
34
Дівчина прослизнула до квартири повз Джейн, не сказавши й слова, і замкнула за собою двері. Тоді прожогом кинулася до вікон, швидко опустила жалюзі одні за одними, поки Джейн спантеличено на неї дивилася.
— Що це ти таке робиш?
Непрохана гостя розвернулася до неї, приклала палець до вуст. Вона була дрібна, радше дитина, ніж жінка; худа фігурка майже губилася в об’ємистому світшоті. Здавалося, кісточки в руках, що визирали з вицвілих рукавів, були тонкі, мов пташині, а роздута торба на тоненькому плечі наче тягнула його донизу. Руде волосся було підстрижене нерівними торочками, мов вона сама тримала ножиці й тяла всліпу. Очі в неї були бліді, прозорі, мов скло, з неприродним сіруватим відтінком. Це було голодне, хиже обличчя з гострими вилицями й поглядом, який метався кімнатою в пошуках пасток.
— Міла? — мовила Джейн.
Палець дівчини знову злетів до вуст. Погляд не потребував додаткового тлумачення.
«Сиди тихо. Бійся».
Навіть Реджина, схоже, її зрозуміла. Дитина раптом завмерла, дивилася тривожно великими очима, тихо лежачи на руках матері.
— Тут ти в безпеці, — сказала Джейн.
— Безпечних місць немає.
— Дозволь зателефонувати моїм друзям. Ми негайно візьмемо тебе під захист поліції.
Міла похитала головою.
— Я знаю цих людей, я з ними працюю.
Джейн потяглася до телефона. Дівчина рвонулася до неї, ударила по руці на слухавці.
— Без поліції.
Джейн подивилася в очі дівчини, які палали панікою.
— Гаразд, — промимрила, задкуючи від телефона. — Але я теж із поліції. Чому ти мені довіряєш?
Міла перевела очі на Реджину. І Джейн подумала: «Ось чому вона ризикнула прийти сюди. Знає, що я — мати. І це чомусь змінює все».
— Я знаю, чому ти втікаєш, — мовила Джейн. — Знаю про Ешберн.
Міла підійшла до дивана, опустилася на подушки. Раптом вона здалася ще дрібнішою, умить зів’яла під поглядом Джейн. Плечі згорбилися, вона опустила голову на руки, наче вже не мала сил тримати її рівно.