Ерік Смаджа
Сміх. Біологія, психіка, культура
«Сміху — бути!»
Обдумування простих речей інколи веде до цікавих відкриттів і зовсім нового усвідомлення дійсності. Так станеться і з таким звичним проявом, як сміх, коли ви познайомитесь із розвідкою в полі сміхової культури французького психоаналітика, психіатра, антрополога Еріка Смаджа. Виявиться, що сміх — це не тільки інстинктивно-тілесне спонтанне реагування, реакція на задоволення чи конфуз, жадоба нарцисичного звеличення або ницого бажання познущатися над кимось, а й артефакт світової культури, коли за жартом — украй стислим дотепним висловом — можна тестувати рівень розвитку інтелекту, за анекдотом — судити про норми моралі, а частота усміхнених облич означить рівень щасливості та вдоволеності життям у країні. Ця спонтанна реакція стане діагнозом живості, психологічної гнучкості, уособленням динаміки та розвитку людськості, квінтесенцією інформаційно-культурного коду нації, народу, історичної особистості.
Зиґмунд Фройд, що першим із психологів приділив увагу жартові та дотепам в своїх працях, крім свідомих аспектів сміхового реагування, зауважив його підсвідомі аспекти. Адже сміх є не лише атрибутом свідомої захисної поведінки за складних невизначених, несподіваних ситуаціях, а й одним із механізмів несвідомого психологічного захисту — механізму, що не дає зірватися в прірву хаосу і безнадії перед лицем власної безпомічності та невизначеності. Сміх допомагає захиститися від страждання, думок про конечність існування, втримати рівновагу перед натиском часу та вічності, яких ми боїмося та разом із тим носимо в собі.
Відколи психологи зацікавилися природою сміху, минуло не надто багато часу, а написано і зроблено чимало. З’являються наукові трактати й дослідження, що визначають причини, механізми, форми гумору, розробляється тестовий інструментарій, що уможливлює стандартизовані дослідження різноманітних характеристик особистості за тим, як вона сприймає і розуміє дотепи. Виявляється, що там, де з’являється сміх, діє втаємничена магія інтуїтивно-інформаційного осягнення буття. Сміх відкриває потік енергії, необхідної для виживання та адаптації. Все просто: вибух сміху — вибух життя, у всіх його проявах добра і зла, агресії та задоволення, сексуального потягу чи страху смерті.
Сміх, як і життя, буває неочікувано різноманітним та амбівалентним. На одному полюсі можна зауважити архетипічні образи трікстерів, демонічно-комічних блазнів і гультіпак (Фігаро, Еней), мудрагелів (Ходжа Насреддін), таких собі «дурників», які врешті-решт «вибиваються в люди», досягають визнання й успіху; «царівен несміянних», які згідно із «законом протилежностей» вимушені поринути у вир веселих і смішних подій; диваків, юродивих, блаженних, закоханих (барон Мюнхгаузен, Сірано де Бержерак), з яких не потішається хіба що лінивий, але які мають любляче серце та полум’яну душу. Сміх тут рушій подій і трансформацій. На другому полюсі — одіозна постать Чахлика Невмирущого або Мефістофеля як уособлення того, від чого не до сміху, того, від чого потрібно захиститися, символу фатальності, смерті, яка поглине кожного з нас, не змигнувши оком. Захиститися від фатуму можна не інакше, як обсміюючи та кепкуючи з усього: а) що лякає; б) з чим не можна змиритися; б) чого не можна подолати; в) на що не можна знайти управу; в) що не вдається впорядкувати й організувати; д) чого не можна осягнути.
Сміх може свідчити про безліч тенденцій. «Смішне стає злом, коли ґрунтується на незнанні, хибній гадці, а отже, ілюзії, яку виказує слабкий і нездатний постояти за себе суб’єкт», — пише Ерік Смаджа. Водночас смішне через осміювання, висміювання, кепкування, глузування тощо дозволяє витримати загрозливе вторгнення життєвої та соціальної наруги. А гротеск, блюзнірство, витівки, ризикованість і відчайдушність знічев’я ведуть до найкращого розв’язку проблеми.
Запропоную кілька прикладів, аби підкреслити непересічне значення сміху як інструменту розвитку особистісної життєстійкості. Перший стосується страху «страху смерті». Смерть страшить як даність, та не менш жахливо виглядає ситуація людини, в якої «злітає» захист від страху смерті. Природа вмонтувала в нас захисний запобіжник, який дозволяє пам’ятати або не пам’ятати про смерть, тобто «mеmеnto mori», не втрачаючи життєвої рівноваги. Однак він може «відмовити», коли волею випадку чи провидіння людина опиняється у стресовій ситуації, де смерть вривається в її життя без попередження. Крило смерті може лише черкнути горизонт людського життя, та пережитий страх ладен миттєво вбити або назавжди паралізувати особистість. У цьому разі вийти «сухим із води» без переоцінки цінностей не вдасться. І тут сміх дозволяє врятуватися від страху смерті через обсміювання і її, і власної непомірної значимості. Він катапультує людину в дещо іншу площину сприйняття, де вона перестає вважати себе богом, «пупом землі», знімає корону гордині та приймає схиму З-Мирення. За допомогою сміху ми прощаємося з ілюзіями та, залишаючись в жорстких реаліях, нарешті починаємо верстати свою дорогу, свій «шлях із серцем», шлях любові та відданості життю в його непередбачуваності та неоднозначності.