Згодом властива їй сварливість ще дужче посилилась від особливого почуття неспокою, якого раніш вона не зазнавала. Вона й сама добре не знала, коли, як і чому в неї виникло це почуття, та раптом інші поми не стали їй ні в чому перечити, уникаючи сварок з нею і охоче поступаючись їй гілкою чи якимось плодом, що привертав її увагу.
Якось надвечір, коли біле світило сховалось за виднокругом, охоплена цим незвичайним почуттям неспокою, пома сіла на гіллі майже над самою землею і дивно заревла. Так незвично вона ще ніколи не ревла і тепер сама була цим вражена. Почувши її голос, на навколишніх деревах таким же ревом відгукнулися кілька чунгів, немов вони давно вже чекали цього заклику.
Першим з’явився великий, вкритий блискучою рудуватою шерстю чунг, на цілу голову вищий за неї. Він спритно стрибнув на гілку, на якій сиділа пома, і втупив у неї свій погляд. З’явився ще один чунг, потім ще два і ще два. Кожен наближався, жадібно дивився на неї й чекав. Жоден з них не зважувався стрибнути на гілку, на якій сиділа пома і великий чунг, через те що той люто шкірив великі білі зуби й погрозливо ричав. Чунги, які прийшли пізніше, почекали трохи і з удаваною байдужістю повільно розлізлись по деревах. Пома не проревла вдруге, а за законом чунгів це означало, що вона вже зробила вибір.
Тоді пома обернулась до великого чунга, підвелась і стрибнула на другу гілку, потім на третю, на четверту, ніби заманюючи свого обранця далі від інших чунгів. Покірний і схвильований, чунг рушив слідом за нею.
Зовсім стемніло. Нічні бу-ху вилетіли із своїх темних дупел і безшумно заширяли над лісом. Пома спинилася на найнижчій гілці якогось дерева. Зупинився біля неї й чунг. Так і просиділи вони поруч до світанку, невпинно вдивляючись одне одному в вічі. В суцільній пітьмі унизу шаруділи чиїсь важкі й легкі кроки, звідкись долинав то гортанний рев, то ніжне муркотіння, то передсмертні одчайдушні крики. Над головою у них чувся зловісний сміх бу-ху й жалібний писк крі-рі. Але чунг і пома наче забули про все на світі. Для них не існували ні грау, ні грі, ні тсі-тсі, ні всі інші жорстокі й сильні хижаки. Вони не дивилися вниз, звідки чулися ті різноманітні звуки, не підводили голови вгору, де лунав зловісний сміх і жалібний писк, а все дивились і дивились одне на одного, не відчуваючи ні втоми у м’язах, ні бажання спати.
На світанку синява нового дня розсіяла й розігнала нічний морок, що застиг був над лісом, вирізьбивши на тлі ще темної зелені постаті чунга й поми. Вони сиділи, мов статуї, мовчазні й непорушні. Тоді пома ворухнулася й ніжно промуркотіла, від чого чунг аж здригнувся. Він наблизився до неї, але вона відсунулась від нього й стрибнула на землю. Слідом за нею зіскочив і чунг. Він знову спробував схопити пому, але вона підвелась і знову відхилилася й кинулась тікати. Чунг миттю наздогнав її і, не розуміючи подібних жартів, боляче вкусив її у шию. Пома заревла від болю і знову хотіла вирватись від нього. Чунг схопив її і з страшною силою повалив на землю.
Відтоді, як і всі інші чунги, вони почали жити однією сім’єю і завжди були разом — удень і вночі, на деревах і на землі.
МАЛЕНЬКИЙ ЧУНГ
Напоєний пахучою свіжістю й соковитою вологістю, світанок розігнав нічну темряву й свіжою росою окропив листя дерев. Вогняно-червоні й білі зорі сховалися за блідо-синім серпанком народжуваного дня. Старий ліс пробудився із звичними вранішніми голосами й почав дихати спокійно й легко. Над високими верхівками дерев задзвеніла пісня крі-рі.
Чунг і пома ще спали, лежачи одне поруч одного горілиць. Живіт у поми заокруглився і став удвічі більшим, ніж у чунга. Цієї ночі їм обом снився жорстокий грау. Він шкірив свої гострі зуби й грізно ричав; жили на його шиї страшенно роздувалися. Потім його хапав за голову крок і тяг у воду. Чунг і пома уві сні радісно хихикали. Але грау знову вискакував із води і кидався на них, а вони, захищаючись від нього, махали передніми кінцівками і стискували пальці, ніби намагалися схопити його за горло.
У споконвічнім лісі грау одні тварини вбивали, нападаючи, інші вбивали, захищаючись. Одні з них убивали зубами, другі — пазурами, треті — рогами, четверті — отрутою. Одні перемагали силою, другі — спритністю, треті-раптовістю, четверті — кількістю.
Чунги ніколи не вбивали першими, бо ніколи першими не нападали. Вони старанно уникали зустрічі з жорстокими й сильними хижаками, хоча й були сильнішими за багатьох із них. Вони не мали потреби нападати на інших тварин, оскільки не споживали м’яса. Коли ж траплялось, що на них нападали, вони силі протиставляли силу, спритності — спритність і люті — лють. У чунгів не було ні гострих зубів, ні міцних пазурів. Зуби в них були тільки для того, щоб гризти ними плоди й колоти тверду шкаралупу. Нігті вони мали короткі, плоскі й тупі, які при нападі чи обороні не могли їм нічим допомогти. У них не було ні рогів, ні отрути, зате вони могли, ставши на задні кінцівки, з дивовижною швидкістю та вправністю махати передніми. Як ніяка інша тварина, вони вміли хапати ними плоди чи гілки на деревах, а коли виникала потреба, то й щелепи грі або шию тсі-тсі, і так міцно стискували їх пальцями, що не один тсі-тсі падав мертвий і не один грі за якусь мить лежав на землі з роздертою пащею чи з переламаним хребтом. Найнебезпечнішими для них були хіба що товстий мут, бридкий крок і жорстокий грау. Але крок жив у воді і небезпечним був лише своїми страшними щелепами, а з недоумкуватим мутом вони самі затівали ігри, коли злізали на землю, и дратували його. От тільки грау був у лісі й завжди підкрадався до них нечутно і зненацька, лютий, кровожерний, страшенно прудкий і сильніший від декількох чунгів, узятих разом. Тому його руда тінь і ввижалася їм повсякчас, навіть уві сні.