Танці з суміжній кімнаті скінчилися бурхливим фіналом, але це нітрохи не турбувало трьох п'яних, що хропли, улігшись під роялем.
— Всі пари — до прилавка! — Востаннє гукнув розпорядник, коли музика змовкла. І пари пішли крізь широкі двері в головну кімнату — чоловіки в хутрах та мокасинах, жінки в м'яких пухнатих сукнях та шовкових панчохах, — коли раптом грюкнули двері, і на порозі став знесилений Смок Беллю.
— Що таке, Смоку? — спитав Метсон, господар «Копалини Енні».
Смок насилу одкрив рота.
— Я там залишив собак… заморених до смерті… — хрипко промовив він. — Хай хтось потурбується, а я скажу, в чім справа.
В кількох словах він розповів. Гравець, що досі не піймав своєї слизької четвірки, заговорив перший:
— Ми мусимо щось зробити. Це так. Але що? Що ти пропонуєш?
— От що, — відказав Смок. — Нам треба негайне спорядити кілька легких санок. Скажімо, по сотні фунтів харчів на кожних. Накинемо ще п'ятдесят на погоничеву кладь та їжу для собак. З таким вантажем вони швидко домчать. Давайте вирядимо хоч п'ятеро санок — найкращих запряжок та найкращих погоничів. По незайманому снігу вони вестимуть перед по черзі. Хай зараз же їдуть, бо індійці і так три дні будуть без ріски в роті. Вирядивши ці сапи, ми пустимо за ними велику валку. Ось поміркуйте. Два фунти на день, це найменше, що ми повинні дати індійцям, щоб вони дійшли сюди. Це значить чотириста фунтів на день. Ми не зможемо доставити їх до Муклука швидше як за п'ять день, — там же багато старих та дітей. Ну, що ви скажете?
— Складемось їм на харчі, — сказав гравець.
— Я й сам дістану харч… — нетерпляче почав Смок.
— Ні, — перебив гравець, — ми всі візьмемо участь. Беріть-но котрий миску. Ми впораємось миттю. Ось — на почин.
Він витяг важку торбину, розв'язав її і пустив цівку золотого піску та самородків. Чоловік, що стояв поруч, з лайкою перехопив його руку, щоб спинити золотий струмінь. У мисці було вже унцій шість або вісім.
— Годі! — гукнув сердитий чолов'яга. — Не тільки у вас є золото.
— Хе! — кепкував гравець. — Ти, певно, думаєш, що це похід по заявки?
Чоловіки товпились та штовхалися, щоб дати й свою пайку, і коли вони нарешті вгомонились, Смок обома руками підняв важку миску.
— Тут вистачить для цілого племені аж до весни, — сказав він. — Ну, а хто дасть собак? П'ять прудких запряжок?
Запропоновано було аж дванадцять запряжок, і всі мешканці Муклука, утворивши комітет допомоги голодуючим, гомоніли, сперечались, погоджувалися і знову сперечались.
Як тільки вибирали запряжку, господар її з шістьма помічниками йшов запрягати, щоб бути напоготові.
Одну запряжку забракували, бо вона приїхала лише сьогодні в полудень, і собаки були потомлені. Якийсь чоловік запропонував свою, але, розвівши руками, показав забинтовану ногу, що заважала йому поїхати самому. Цю запряжку взяв Смок, хоч його і вмовляли хором, що він стомився і не повинен їхати.
Довгий Біл Гаскел сказав, що запряжка Череваня Олсена надзвичайно гарна, але він сам — справжній слон. Черевань Олсен мав двісті сорок фунтів ваги, і все його могутнє тіло заходило ходором. Сльози протесту навернулися йому на очі, і він лаявся по-норвезьки доти, доки йому не дали місця у валці важких запряжок. Гравець, скориставшись зручним моментом, взяв собі легку запряжку Череваня Олсена.
Було вибрано та навантажено п'ять запряжок, але тільки чотири погоничі задовольняли «комітет».
— А Култус Джордж! — гукнув хтось. — Він жене, як вітер, і добре одпочив.
Всі очі звернулися до індійця, але його обличчя було нерухоме.