Кіт перетворився на в'ючака. Від надмірної втоми він засинав над їжею, а сон його був важкий, як у тварини, за винятком тих ночей, коли він прокидався, стогнучи від корчів у ногах. Кожна клітинка тіла боліла. Ноги вкрилися болючими пухирями, але й це було ніщо, порівнюючи з страшними ранами та синцями на ступнях, заподіяних йому гострими камінцями, коли він брів дві милі через Дайську долину. Ці дві милі повинні були стати тридцятьма вісьмома. Кіт умивався тільки раз на день і ніколи не чистив своїх поламаних, з болючими задирками нігтів. Плечі та груди він натер собі до кісток ремінцями, от тоді й згадав- про коней і вперше зрозумів їхні муки.
Але найбільше напочатку він страждав під грубої їжі. Надмірна праця вимагала посиленого харчування, а шлунок його не звик до такої кількості сала та грубих отруйних бобів. Врешті шлунок його перестав травити, і протягом кількох днів біль та нестерпний голод валили його з ніг. А потім настав радісний день, коли він жер усе, наче тварина, і з голодними, як у вовка, очима просив ще.
Коли супутники перетягли спій вантаж через міжгір'я, їхні плани змінилися. До них дійшла звістка, що біля озера Ліндерман повирубувано останні дерева, придатні на човни. Обидва брати, з великими пилками, вовняними ковдрами й харчем на спинах, вирушили вперед, покинувши решту на Кіта й дядька. Тепер Джон Беллю куховарив разом з Кітом, і обидва вони тягнули вантаж пліч-о-пліч. Час минав, і на вершинах випав сніг. Якщо зима застукає їх по цей бік протоки, то доведеться сидіти тут цілий рік. Отож старий підставив свою залізну спину під стофунтову ношу. Кіта це вразило, але, зціпивши зуби, він нав'ючив і на себе сто фунтів. Було важко, але він уже трохи звик, і тіло його, втративши разом з жиром дряблість, стало пружним і м'язистим. Крім того, Кіт вчився у інших. Помітивши, що індійці носили на голові паски, він приладнав їх і собі, як додаток до наплічних ремінців. Нести стало легше, і він почав припасовувати ще й зверху легенькі, але громіздкі речі. Незабаром він міг уже йти, маючи сто фунтів на пасках та ще п'ятнадцять-двадцять зверху поклажі; сокиру або пару весел у одній руці, а в другій — покладені один в один казанки.
Але труднощі дедалі зростали. Шлях ставав нерівним, пакунки важчали. Що не день снігова смуга в горах спускалася дедалі нижче, а платня за багаж підскочила до шістдесяти центів за фунт. Від братів не було вістей, дарма що обидва знали, де вони й за чим пішли.
Джон Беллю почав турбуватися. Перехопивши гурт індійців, що поверталися з озера Ліндерман, він умовив їх взяти деякий багаж до верхів'я Чілкута. Вони запросили тридцять центів за фунт, і старому довелося викласти майже все до копійки. Та що поробиш. Навіть так зоставалося близько чотирьохсот фунтів одежі і табірного начиння. Вирядивши Кіта разом з індійцями, старий залишився, щоб помалу переносити речі. На верхів'ї Чілкута Кіт мав заждати дядька, поволі переносячи свій вантаж. Дядько запевняв, що не дуже забариться зі своїми чотирмастами фунтами.
Кіт разом з індійцями плентався шляхом. А тому що перехід мав бути довгий, його пакунок важив тільки вісімдесят фунтів. Індійці насилу брели з вантажем, але йшли все-таки швидше, ніж звик ходити Кіт. Та він і не протестував, бо вважав себе таким же витривалим, як і індійці.
Пройшовши чверть милі, він захотів відпочити, але індійці не зупинились, і Кіт пішов за ними. Подолавши ще чверть милі, Кіт переконався, що неспроможний іти, але, зціпивши зуби, не відставав од носильників. Коли пройшли всю милю, Кіт з подивом побачив, що він не вмер. І тоді у нього почалося, як кажуть спортсмени, друге дихання, і наступна миля здалася легшою від першої. Після третьої милі Кіт був ледве живий, але, знемагаючи від болю й утоми, він вперто чалапав далі. І коли відчув, що й справді може знепритомніти, настав жаданий відпочинок. Замість того, щоб сидіти з вантажем, як то робили білі, індійці скидали паски з пліч та з голови і лежали собі зручно, спокійно, розмовляючи й палячи люльки. Минуло півгодини, поки вони знову рушили. На диво собі. Кіт почував себе свіжим, і відтепер «довгі переходи та довгі відпочинки» стали його девізом.
Верхів'я Чілкута виявилося таким, яким уявляв його собі Кіт з розповідей, йому часто доводилося дряпатися вгору навкарачках. Але досягши в люту сніговицю вершини перевалу, Кіт в душі запишався: він йшов разом з індійцями і ні разу не пристав, не нарікав на свою долю. Бути таким, як індійці — стало його палким прагненням.