Вночі повіяв вітер і випав сніг. Вдень їх сліпила хуртовина, і тому вони не помітили струмка, де шлях завертав до західного перевалу. Більше двох день вони блукали, і за ці два дні весна знов змінилася зимою.
— Хлопці загубили наш слід, одпочинемо день, — прохав Мак-Кен.
Але цього не можна було робити. Смок і Лабіскві розуміли всю небезпеку свого становища. Вони заблудили серед високих гір, де не було жодної дичини і навіть сліду її. День у день вони бачили ті самі, неначе викуті з заліза, краєвиди, плуталися в лабіринті ущелин і долин, що зрідка виходили на захід. Опинившись у такій ущелині, вони могли йти тільки нею, не питаючи, куди вона їх виведе, бо суворі шпилі і гірські пасма обабіч були неприступні й недосяжні.
Страшні зусилля й холод виснажували їх, проте вони зменшили свою пайку. Одного разу вночі Смок прокинувся від якогось шурхоту. Він виразно чув зітхання й хрипіння там, де лежав Мак-Кен. Роздмухавши вогонь, він побачив Лабіскві, що тримала за горлянку ірландця й силкувалася витягти йому з рота шмат м'яса. Раптом її рука опустилася, і в ній блиснув кинджал.
— Лабіскві! — гукнув Смок.
Рука завагалася.
— Не треба, — сказав він, підходячи до неї.
Вона аж трусилася від гніву, але рука, по деякому ваганню, опустилася. Лабіскві наче боялася, що не стримає себе, і тому пішла до вогню й почала підкидати дрова. Мак-Кен сів. Він стогнав, наляканий, але й розлючений.
— Де ви взяли м'ясо? — спитав Смок.
— Обшукай його, — сказала Лабіскві.
Це були перші слова, що вона промовила, і від гніву голос її тремтів.
Мак-Кен пручався, але Смок взяв його міцно й обшукав. З-під пахви в нього він витяг шматок м'яса: Мак-Кен одігрівав його своїм теплом. Тут вигук Лабіскві примусив Смока озирнутися. Вона кинулась до клунка
Мак-Кена й розв'язала його. Замість м'яса звідти посипався мох та всілякий непотріб, що його він напхав, аби надати мішкові звичайного вигляду.
Знову рука Лабіскві схопилася за кинджал, і дівчина кинулася до злочинця. Та Смок спинив її. Вона скорилася, плачучи від безсилої люті.
— О, любий, не в їжі справа! — бідкалась вона. — Він їсть тебе… Жере твоє життя!
— Ще поживемо, — заспокоював Смок. — Тепер він нестиме борошно. Сирим його він не їстиме, а як спробує, то я сам уб'ю його.
Він пригорнув її.
— Серденько моє, вбивати — то чоловіча справа. Жінки не вбивають.
— Невже ти перестанеш любити мене, коли я уб'ю цього собаку? — спитала вона здивовано.
— Любитиму, але менш, — ухилився Смок.
Вона покірно зітхнула.
— Гаразд. Я не вбиватиму його.
Хлопці невпинно гналися за ними. Передбачаючи, якої дороги мусять триматися втікачі, а також добре орієнтуючись на місцевості, вони щоразу потрапляли на їхній слід. Коли падав сніг, Смок і Лабіскві міняли напрямок, зненацька йдучи на схід, тоді як кращий шлях провадив на південь або на захід; минаючи низькі перевали, вони навмисне дерлися на вищі. Проте ніяк не могли спекатися погоні. Іноді вигравали кілька день, але за якийсь час хлопці знову з'являлися в далині. Скільки минуло днів, ночей, коли вони спочивали, скільки разів знімалась віхола, Смок вже й лік загубив. Серед якоїсь дикої, божевільної фантасмагорії страждань і боротьби вони з Лабіскві йшли все далі, а Мак-Кен, що весь час затримував їх з тої чи іншої причини, плентався десь позаду. Вони йшли темними ущелинами з такими стрімкими кручами, що навіть сніг на них не тримався; а то переходили крижаними долинами по замерзлих озерах. Отаборювались вище смуги лісів, не розкладаючи багаття; м'ясо, щоб можна було їсти, відігрівали теплом свого тіла. І незважаючи на це, Лабіскві завжди була бадьора, весела і тільки на Мак-Кена дивилася без усміху. Ніщо не могло затьмарити її кохання до Смока.
Наче та кішка, пильнувала вона за розподілом убогої їжі, і Смок бачив, як ненавиділа Мак-Кена, коли той починав ворушити щелепами.
Якось Лабіскві взялася ділити їжу, і одразу ж Мак-Кен вибухнув диким протестом. Не тільки йому, але й собі вона поклала менше, ніж Смокові. Після цього Смок ділив м'ясо сам. Якось уранці, після сніжної ночі, їх захопила невеличка лавина і скинула на сто ярдів з гори. Вони щасливо вибралися з неї, тільки Мак-Кен загубив клунка з борошном. Другий обвал поховав клунка назавжди. Після того, хоч лихо скоїлося не з вини Мак-Кена, Лабіскві ні разу й не глянула на нього, і Смок розумів, що вона боялася свого гніву.
Настав перший. погожий ранок: в небі ясна блакить і сонячне сяйво на снігу. Дорога йшла довгим схилом, й вони волоклися, наче примари в царстві мерців. Навколо панував непорушний, холодний спокій. Далекі шпилі, що прикрашали хребет Скелястих гір, виднілись так виразно, наче були не далі як за п'ять миль.