Йшла шалена літературна полеміка. Уніати доводили незаконність посвяти православних архієреїв. Мелетій Смотрицький сів за книгу, у якій виправдовував відновлення православної ієрархії.
Православних ієрархів король спершу наказав стратити, пастирі змушені були ховатися у Києві, по маєтках знайомих шляхтичів. У свої єпархії їздили вони під чужими іменами. І Король називав їх самозванцями, не визнавав, але він потребував допомоги козаків проти турецького султана. Сагайдачний саме тепер вступає з усім козацтвом до київського братства. Безперечно, то був виклик, королеві те сподобатись не могло, та від гетьмана залежало, куди поверне козацтво.
Мудра рука Сагайдачного допомогла в тому, що Феофан з 6 по 9 жовтня висвятив трьох ієрархів. Читач знає — це були найважчі дні для корони — поразка під Цецорою і королю було не до київських подій.
Феофана не лишала мужність до кінця його перебування на Україні. І принциповість теж. Ми чомусь так і не побачили між обділених патріаршими почестями отця Єлисея, ігумена найзначнішого в митрополії Печерського монастиря, радше лаври, людину, здавалось, найдостойнішу на високу ієрархічну посаду. Саме те, як бачив читач, і визначило обережне ставлення автора до цієї колоритної і помітної постаті, яку більшість дослідників, мабуть, переоцінюють, а то і фетишизують. Згадаймо роман А. Чайковського про Сагайдачного.
Патріарх таки передав Сагайдачним листа до козацтва, який у нього просив король, та Київ покидати не збирався, хоч жив так, як на пороховій бочці.
На батьківщину він виїхав на початку 1621 року. До Буша на польському кордоні його супроводжував Сагайдачний з трьома тисячами козаків.
М. Грушевський твердить, що патріарх поїхав через Молдову.
Великий Монах
Повернувшись на Афон, Іоанн Вишенський цілковито відійшов від світу і опустився в кам'яну печеру на березі Егейського моря. Ловив рибу вершею, які плели схимники Святої гори, не відаючи, хто був її винахідником. Деколи з кам'яного отвору, яким його колись опустили вниз, монахові подавали горнятко варених бобів, горіхів чи інших дарів землі. Мерз у зимові негоди, хоч море і вважалось теплим.
Він заріс бородою, забув про будь-які зручності і людське спілкування, його єдиною потребою стала божа хвала.
Десь року 1616 написав він ще один твір — відгук на видану російською мовою книгу Івана Златоуста «Про священство». Кажуть, то його останнє послання. А може, й існує невідоме між обгорілих афонських збитків після пожежі, що спалахнула в старовинному книгосховищі Пантелеймонівського монастиря кілька десятиліть тому?! Утонулим в суєтності та чварах людям не до того!..
Вишенський покинув світ, бо вважав його цілковито зіпсованим, а людей виродженими, він відрікся од друзів і батьківщини, людина стійкого характеру і великої життєвої відваги.
«Розмірковую собі в затворі, в таємниці безмовності нидячи, — писав він до сильних світу. — Чи не ваші милості лихими словами розорили спершу віру? Чи не ваші милості голодних оголюєте і чините спраглими бідних підданих, котрі носять той самий образ божий, що й ви, на сиріт церковних і їхнє прогодування подане від благочестивих християн грабуєте... їхній труд та піт кривавий, лежачи та сидячи, сміючись та граючи, пожираєте, горілки очищені курите, пиво трояковиборне варите і виливаєте у прірву ненаситного черева, самі і з гістьми своїми пересичуєтеся, а сироти церковні голодні і спраглі, а бідні піддані у своїй неволі ручної потреби не можуть задовольнити, з дітьми у скруті, їжу собі уймають, боячись, що їм хліба до наступного врожаю не вистачить».
У 1621 році православні русини, зібравшись у Луцьку порадитись, як підтримати православ'я, ухвалили послати на Афон довірених осіб, котрі б уговорили повернутися додому учених мужів руського роду, особливо Іоанна Вишенського.
Його на той час, здається, уже не було в живих. Талантів, а особливо геніїв, у нас за життя ніколи не шанували.
Суха Діброва