Розділ 15
Містер 137
За першої ж нагоди я потихеньку підходжу до координаторки та несміливо запитую, звідки їй так багато відомо про вагінальні емболії. Майже тисяча жінок помирає щороку? Гине від морквин та батарейок, які заштовхують у них повітря? Це видається мені занадто добірною колекцією фактів, щоб посилатися на неї отак, експромтом.
«Перепрошую, — кажу я їй. — На жаль, я не міг уникнути підслуховування».
Тримаючи за кінчик кулькову ручку, ренґлер тицяє нею, ніби паличкою, в кожного чоловіка, який усе ще тут. Її губи безгучно шепочуть кожен номер — 27… 28… 29… — вона пише щось на своїй планшетці, водночас кажучи: «За це міз Райт і платить мені шалені гроші».
Координатор каже, що вона у Кессі Райт і за особистого асистента, і за наукового консультанта, і за хлопчика-попихача. Дивлячись на наручний годинник, записуючи якісь цифри у вигляді рівняння згори аркуша, ренґлер каже мені: «Вона попросила мене оцінити ризики».
Я питаю, чи це правда. У міз Райт справді є доросла дитина?
«Це правда», — каже ренґлер і дивиться на мене. Білі лусочки причепилися до плечей її чорної водолазки. Лупа. Її пряме чорне волосся, вона затягла його ззаду в хвіст — ані волосиночки не вибивається. Внизу волосся завивається — куйовдиться через посічені кінці.
Я киваю головою, просто трішечки нахиляю її до малого, номера 72, і питаю: «Це він?»
І ренґлер дивиться. Її очі блимають. Дивляться. Вона знизує плечима: «Він, напевно, такий, ніби міг би бути…»
Щотижня Кессі Райт отримує купу листів від тисячі різних молодих людей, кожен із яких упевнений, що він саме та дитина, яку вона віддала на всиновлення. Частиною роботи ренґлера є відкривати ці листи, сортувати їх, інколи відповідати. Стабільні дев’яносто відсотків пошти складають послання від цих начебто-синів. Усі вони благають про можливість зустрітися. Тільки година вічна-віч, щоб кожен малюк міг сказати, як він її любить. Як вона завжди залишатиметься його єдиною справжньою матір’ю. Єдиною любов’ю, яку ніхто не замінить.
«Але ж міз Райт не ідіотка», — каже ренґлер.
Кессі Райт знає, що тієї миті, коли ти стаєш доступною для якогось чоловіка, він починає сприймати тебе як щось само собою зрозуміле. Може, першого разу, коли вона зустрінеться зі своїм сином, він любитиме її. Але вдруге він попросить у неї грошей. Утретє він попросить у неї роботу, машину, дозу. Він звинуватить її в усьому, що він зробив не так у своєму житті. Він обіллє її брудом, натикає писком у кожну помилку, яку вона колись зробила. Обізве її шльондрою, якщо вона не забезпечить йому те, чого йому кортить.
«Ні, — каже ренґлер, — міз Райт знає, що любов тут ні до чого».
Молоді люди, які в листах прохають про зустріч. Через місяць вони вже молять про неї. Потім погрожують. Вони твердять, що всього-навсього досліджують свою генетику, щоб знати про схильність до спадкових хвороб. До діабету. До Альцгеймера. Інші кажуть, що просто хочуть подякувати їй особисто за те, що вона дала їм краще життя, або хочуть похвалитися своїми досягненнями, щоб вона побачила, що вчинила правильно.
«Міз Райт ніколи не відповіла на жоден з цих листів», — каже ренґлер.
Ось чому найбільша частина аудиторії Кессі Райт, та єдина частина, яка все ще збільшується, складається з чоловіків віком від 16 до 25 років. Ці чоловіки купують її давні фільми, пластикові копії її грудей та кишенькові вагіни, але зовсім не для еротичного вжитку. Вони колекціонують її надувні секс-ляльки та білизну з автографами як певний різновид релігійних реліквій. Сувеніри від справжньої матері, ідеальної матері, якої в них ніколи не було. Франкенштейнові частини або ж релігійні тотеми матері, яку вони шукатимуть усе своє життя — яка хвалитиме їх удосталь, підтримуватиме вдосталь, любитиме вдосталь.
Ренґлер каже: «Міз Райт розуміє, що навіть якщо вона знайде свою дитину, то однаково не зможе відповідати всім цим вимогам».
Вона дивиться на містера Тото, на підписи на його полотняній шкірі, та запитує: «Як ви познайомилися з Селін Діон?»
Над головами монітори показують уривки з «Перепихання по-італійськи», де міжнаціональна команда крадіїв ювелірних коштовностей планує викрасти з музею в Римі мільйон діамантами. Під час пограбування Кессі Райт відволікає охоронців, спровокувавши їх на секс утрьох із подвійною інтромісіею. В ту мить, коли спрацьовує сирена в музеї, вмикається оглушливе ревіння та сліпуче блимання, Кессі стискає м’язи тазового дна і щелепу, фактично перетворюючись на китайську пастку для пальців із плоті й крові та замкнувши охоронців усередині себе.