Над нами по телеку потворний італійчик — готовий закластися, що залишкам його засмаги вже роки два: непоганий тиждень у Мазатлані з хмарами в останні два дні, за кілька місяців — вікенд у Скотсдейлі, солярій для підтримки ефекту, тиждень підсмажування в Палм-Спрінгз, довгий період повільного світлішання, зрештою тиждень у Палм-Дезерт — і от рівний, висушений результат. Не сатиново-гладенький, як після Ібіци. Не отой міднуватий, як на підарах із Міконоса. Цей потворний макаронник демонструє всім сальний блиск, мутний, наче кухонна олія. Його засмага така ж сексуальна, як тонкий шар багнюки.
Малюк номер 72 шепоче мені у вухо: «Дайте мені піґулку».
Шейла стоїть, бере на понт, чекає.
Усі чуваки чекають.
Поруч зі мною голос іншого чувака каже: «Отож, містере Бакарді, у вашому кулоні демерол?» Це той тип з ведмедиком, номер 137, і він каже: «Ви плануєте повторити на біс свій виступ із міз Райт?»
Малюк номер 72 каже: «Про що це він?»
Чувак номер 137 каже: «Чому б не накачати наркотиком вашого сина? Ви ж були накачали його матір…»
Блядуватий чувак застібає липовий ролексовий «Президент». З коричневого супермаркетного пакунка він витягає погану копію такого паска «Х’юґо Босс», який висить у мене в гардеробі.
Шейла дивиться в наш бік: «Номере 72, ви б не могли нарешті до нас приєднатися?»
Малюк номер 72 шепоче: «Що мені робити?»
Я кажу, трахни її.
І чувак з ведмедиком каже: «Слухайся татка».
Малюк номер 72 каже: «Що це все значить?»
І я знизую плечима.
Блядуватий чувак возиться із запонками, намагаючись розтягти цей процес якомога надовше, його запонки мають у найкращому разі 9 каратів, навіть при цьому тьмяному світлі.
Малий повертається до чувака з ведмедиком, піт блищить на його обличчі, очі вирячені так, що повністю видно білки, і він каже: «Даси мені піґулку?»
Чувак номер 137 довгим поглядом змірює малого з ніг до голови. Чувак із ведмедиком посміхається та каже: «Чим ти за це заплатиш?»
Малий каже: «У мене всього п'ятнадцять баксів у гаманці».
Усе ще дивлячись на Шейлу, яка дивиться на блядуватого чувака в їхній патовій ситуації, я кажу, що гроші — це зовсім не те, що потрібно чуваку з ведмедиком. Принаймні не жалюгідні 15 баксів.
Малий каже: «То що тоді?» Каже: «Тільки швидше».
Я питаю малюка, чи він знає, що значить термін «флафер»? Я кажу, ось чого треба чуваку номер 137.
Чувак усе ще посміхається, тримаючи свого ведмедика, каже: «Саме цього я і хочу».
Над нами по телеку камера наїжджає крупним планом, знімаючи інтромісію, і видно, що мошонка італьянчика вся ряба від шрамів після хріново зробленої депіляції електролізом. Це просто місячні кратери. На всіх екранах водночас його яйця туго підібралися під безформною вирвою зморшкуватої червоної дупи.
Чувак-біржевик зав’язує шнурки на туфлях.
І, все ще стоячи на півдороги вгору, Шейла кричить: «Чи не були б усі такі ласкаві заткатися? Дайте мені подумати…» Вона дивиться на свою планшетку. Дивиться на малого номер 72. Дивиться на блядуна, вдягненого та готового піти геть. Шейла каже: «Один-єдиний раз…» Вона тицяє великим пальцем вбік біржевика, кажучи: «Номер 14, ходімо зі мною». Показуючи пальцем на малюка, вона каже: «Номер 72, поки розслабтеся».
Чуваки знову починають патякати, жувати чипси тако, сцяти та не зливати після себе воду. Їхні складені хрестом пальці розплітаються. По телеку потворний макаронник так пітніє, що бронзер стікає по щоках, вимальовуючи смуги як у зебри, оприявнюючи суху, тонку, пергаментну шкіру під ним. Ні до кого конкретно, тицяючи пальцем у телевізор, я кажу: «Чуваки, зробіть мені послугу». Кажу: «Убийте мене, якщо я колись матиму такий гівняний вигляд».
Поруч зі мною, трохи позаду, чувак номер 137 каже: «Цей виклик був уже близько…»
Малий номер 72 каже: «Так що таке флафер?»
А Корд Куерво каже: «Чувак, ти що кажеш?» Він злегка штурхає мене в плече кулаком. Його бронзер прилипає до мого, тож йому доводиться віддирати свої кісточки від мого плеча, і Корд каже: «Оцей по телеку? Це ж і є ти, чувак. Років десь так п'ять тому».
Розділ 18
Містер 72
Містер Бакарді дивиться на монітори, які тут повісили під стелею, щоб показувати порно, і продовжує повторювати: «Ні… не може бути…»
Містер Бакарді просто стоїть на одному місці, витріщившись на монітори, може, двома пальцями пощипує себе за обвислу шкіру під підборіддям, натягає її та відпускає. Він дивиться на фільм, який показують на моніторах, натягує шкіру на щоках до вух, так, що зникають зморшки біля рота, і каже: «Йобані оператори, вони зробили з мене якесь лайно». Його шкіра в деяких місцях така ж зморшкувата, як у моєї рожевої секс-ляльки, містер Бакарді продовжує: «Не може бути, щоб я мав такий паскудний вигляд. Йобані освітлювачі…»