І він міцно згортає мої пальці довкола маленької блакитної піґулки.
Розділ 19
Містер 137
Останнього разу, коли я бачив Оклагому, був останній раз, коли я взагалі хотів бачити Оклагому. Уявіть собі, що вас по колу оточує небо, що торкається землі. Земля й скелі біжать від вас в усі боки до самого обрію. Земля, і скелі, й це сонце завжди високо в небі, опівденний гудок оглушливо реве в добровільному пожежному відділку. Земля, і скелі, і мій дорогий, простий, добросердий батечко чекає, щоб побачити як я від’їжджаю на автобусі компанії «Ґрейхаунд», який слідує прямо до спокус великого грішного міста.
Говорячи з ренґлером, я кажу, що, якби Оклагома була такою, як у м’юзиклах, я б усе ще жив там. Ковбої танцюють чечітку на залізничних платформах. Ґлорія Грехем. Мандрівні крамарі-цигани. Вибагливі сцени видінь з хореографічними постановками Марти Грехем.
Я нахиляюся вперед та підбираю самими кінчиками пальців особливо огидну луску лупи з плеча чорного светра ренґлера. На дотик у светрі п'ятдесят відсотків акрилу та п’ятдесят котону, рукав — реглан, комір — фальшивий хомут. В’язаний резинкою. Весь у зачіпках. Кошмарний светр. І я щиглем відкидаю воскувату лусочку.
На містері Тото поруч із фальшивим автографом Глорії Грехем написано: «Яка дівчина зможе сказати тобі “ні”?!»
Дивлячись, як біла цяточка летить дугою та зникає в мерехтливому світлі моніторів, ренґлер каже: «Я користуюся її шампунем…» — і киває головою на екран, де Кессі Райт застрягла в похмурому науково-фантастичному майбутньому. Згідно з преамбулою, війна й токсичні відходи знищили усіх інших палких секс-богинь, окрім неї. Як остання вціліла зваблива цукерочка, вона змушена носити до болю незручні стрінґи, ліфчик, який підіймає груди, та високі підбори й брати до рота або лягати під кожного мужика в злому, фашистському, напіврелігійному, теократичному, навіяному Старим Заповітом уряді. Фільм називається «Історія служниці та її сідниці».
Класичне гостросоціальне порно.
«Саме так я отримала свою роботу, — каже ренґлер. — Під час нашої першої зустрічі міз Райт унюхала свій шампунь на моєму волоссі».
Я теж ним користуюся, кажу я та запускаю пальці в своє волосся.
«Я майже здогадалася, — нахмурившись, каже вона. — Або це, або ви проходите курс хіміотерапії, або маєте якусь страшну невиліковну хворобу».
Ні, кажу я їй. Тільки шампунь.
«Ви помиляєтесь», — наполягає вона.
Гаразд, кажу я, може, я й підставляв свій зад цілій орді незнайомців у якійсь прохідній порнушці з груповухою, але в мене немає ніякої жахливої хвороби. Десь там, на її планшетці, між паперами закопана моя довідка про венеричні захворювання, й вона легко може її подивитися.
«Ні», — каже вона. Читаючи автографи та написи на білій полотняній шкірі містера Тото, ренґлер каже: «Це була не Марта Грехем. Це була Аґнес Де Мілль».
На містері Тото я написав її прізвище з однією «л»: Аґнес Де Міль. Невиправний зрадницький промах.
Нічого страшного, кажу я. За своє життя я помилявся майже щодо всього на світі.
Уже повірте мені, що я не розказав їм усю історію про мене, мого любого татечката всю цю милу, милу Оклагому, яка простяглася, рівно скільки бачить око. Ні, можете мене спитати, але я бережу себе для Чарлі Роуза. Барбари Волтерз. Ларрі Кінґа. Або Опри Вінфрі. Ніхто, окрім ведучого сертифікованого ток-шоу, не буде копирсатися в моїй брудній білизні.
Чекаючи на той автобус «Ґрейхаунда», мій батько весь час наполягав, щоб я написав. Як тільки влаштуюся в Каліфорнії, я маю надіслати їм картку, в якій повідомити, куди він і мати можуть надсилати мені листи. Ясна річ, він казав мені дзвонити, дзвонити за рахунок адресата, якщо буде треба. Причому одразу, щойно приїду до Лос-Анджелеса, щоб моя мати не хвилювалася.
Батьки. Матері. З усією цією турботою та увагою. Вони будуть їбати тобі мізки — завжди.
Ренґлер стоїть нерухомо, її плечі відведені назад, тож я можу збирати білі лусочки з її светра. В її очах танцюють крихітні відбиті з моніторів Кессі Райт. Як остання гаряча теличка науково-фантастичного майбутнього, заради власної безпеки Кессі виходить на люди тільки в струменистому плащі та крислатому капелюсі. Майже чернечі одежі, тільки червоні.
Лунає чийсь голос, каже: «Переконайся, що він у гандоні, Шейло». Чоловічий голос. Поруч із нами зупинився Бренч Бакарді, його живіт втягнутий до самої спини, але шкіра все одно звисає понад еластичним паском його боксерських шортів із червоного сатину.
Шейла не промовляє ані слова. Навіть не дивиться в його бік.
Бакарді хилить на мене великим пальцем, кажучи: «Не з тим зв’язалася, дорогенька».