На Квадрант кінозірок дивитися трохи легше. Актори люблять приходити сюди просто тому, що це «Чорне сонце», а тут вони завжди виглядають не гірше, ніж на екрані. І, на відміну від бару чи клубу в реальності, вони можуть зайти сюди, фізично не покидаючи свого обійстя, номера люкс, лижного шале, кабіни приватного літака чи чого там у них іще. Тут вони можуть пиндючитись і спілкуватися з друзями, не ризикуючи зустрітися з кіднеперами, папараці, очманілими сценаристами, найманими вбивцями, колишніми дружинами (чоловіками), продавцями автографів, становими, психованими фанатами, наразитися на пропозиції одруження та жовтих колумністів.
Він сповзає з барного стільця та поновлює неквапливий рух уздовж бару, промацуючи Ніппонський Квадрант. Там, як і зазвичай, багато чоловіків у костюмах. Деякі з них спілкуються з ґрінґо з Індустрії. Значну частину Квадранта, дальній кут, відгороджено тимчасовою заслоною.
Знову викликає Табло. Хіро з’ясовує, які саме столики опинилися по той бік заслони, починає зчитувати імена. Єдине, яке він упізнає відразу, — американське: Л. Боб Райф, монополіст на ринку кабельного телебачення. Вагоме ім’я в Індустрії, хоча бачать його лише зрідка. Він зустрічається із цілою зграєю великої ніппонської риби. Хіро заносить імена до комп’ютера, щоб пізніше пробити їх у базі даних ЦРК і з’ясувати, хто вони, власне, такі. Скидається на те, що це велика і важлива зустріч.
— Спецагенте Хіро! Як справи?
Хіро озирається. Хуаніта стоїть просто позад нього у своєму чорно-білому аватарі, але все одно має гарний вигляд.
— Як життя? — питає вона.
— Нічого. А ти як?
— Чудово. Сподіваюся, ти не проти поговорити зі мною в цьому страшнючому факсовому аватарі.
— Хуаніто, мені на тебе у факсі все одно дивитися приємніше, ніж на більшість жінок з плоті й крови.
— Дякую, заразо ти улеслива. Давненько ж ми не бачилися, — зауважує вона, ніби в цьому є щось особливе. Щось відбувається. — Сподіваюся, ти не влипнеш у «Снігопад». Да5ид мене не слухає.
— Я що, по-твоєму, взірець самодисципліни? Я саме такий хлопець, який у щось подібне і встрягне.
— Я тебе надто добре знаю. Ти імпульсивний, але дуже розумний. У тебе рефлекси фехтувальника.
— І як це пов’язано з наркоманією?
— Це означає, що ти вмієш помічати проблеми і знешкоджувати їх. Це інстинкт, а не засвоєний навик. Ось ти щойно обернувся, побачив мене, і на твоєму обличчі відразу з’явився цей вираз: що відбувається? що там надумала Хуаніта?
— Я не знав, що ти спілкуєшся з людьми в Метасвіті.
— Спілкуюся, якщо терміново треба з кимось переговорити. А з тобою я можу говорити в будь-якій формі.
— Чому зі мною?
— Сам знаєш. Через нас. Пригадуєш? Через наші стосунки, коли я писала цю штуку, і зараз ми з тобою єдині люди, які можуть спілкуватися у Метасвіті чесно.
— Ти все така ж таємнича і трохи намахана, — каже він усміхаючись, щоб його слова можна було сприйняти за такий собі комплімент.
— Хіро, ти навіть не уявляєш, наскільки я зараз таємнича і намахана.
— І наскільки ти зараз таємнича і намахана?
Вона сторожко дивиться на нього. Точнісінько так само вона дивилася, коли багато років тому він зайшов до її офісу.
Нарешті йому на гадку спадає замислитися, чому вона завжди така насторожена в його присутності. В коледжі він думав, що вона побоюється його інтелекту, але вже не перший рік добре знав, що це її найменше турбує. На роботі в «Чорному сонці» він вважав, що то просто жіноча пильність — Хуаніта боялася, що він спробує затягти її в ліжко. Але зараз це питання навіть не розглядається.
На цьому вже доволі пізньому етапі своєї романтичної кар’єри він достатньо хитрий, щоб вигадати нову теорію: вона обережна, бо він їй подобається. Подобається мимоволі. Він — саме той спокусливий, хоч і цілковито хибний романтичний вибір, якого намагається уникати така розумна дівчинка як Хуаніта.
Точняк, річ саме в цьому. Дорослішання має і свої плюси.
Не відповідаючи на його запитання, вона каже:
— Я хочу щоб ти зустрівся з одним моїм знайомим. Джентльмен і науковець на ім’я Лаґос. І він надзвичайно цікавий співбесідник.
— Твій хлопець?
Хуаніта обмірковує відповідь, замість того щоб одразу напуститися на нього.
— Попри мою поведінку в «Чорному сонці», я не трахаюся з усіма співробітниками направо і наліво. А якби й так, то не з Лаґосом.
— Не твій тип?
— Навіть близько.
— А який він, твій тип?
— Старий і багатий блондин без уяви, але зі стабільною кар’єрою.
Він ледь це не проґавив, але встигає упіймати фразу за хвоста.
— Знаєш, я міг би пофарбуватись. А одного дня навіть постаріти.
Вона насправді сміється. Такий сміх миттю знімає напругу.
— Повір мені, Хіро, я остання людина, з якою ти зараз захотів би зв’язуватися.
— Це ти про свої церковні заморочки? — питає він. Хуаніта вкладала надлишок коштів у власне відгалуження католицької церкви — вона вважала себе місіонеркою для розумних атеїстів усього світу.
— Давай без зверхності, — каже вона. — Саме з таким ставленням я і борюся. Релігія — не для простаків.
— Даруй. Просто це трохи нечесно — ти можеш прочитати кожен вираз на моєму обличчі, а я дивлюся на твоє через якусь блядську завірюху.
— Це точно пов’язано з релігією, — каже вона. — Але все воно настільки складне, а ти настільки необізнаний у цій царині, що я навіть не знаю, з чого почати.
— Гей, та я в школі щонеділі ходив до церкви. Я в хорі співав!
— Я знаю. В цьому й проблема. Дев’яносто дев’ять відсотків того, що відбувається в більшості християнських церков, узагалі ніяк не пов’язано зі справжньою релігією. Всі розумні люди рано чи пізно це помічають, а тому роблять висновок, що гімна собачого там на всі сто відсотків, і тому в умах людей атеїзм пов’язаний із високим інтелектом.
— Тобто всі ті речі, які я понавивчав у церкві, ніяк не пов’язані з тими речима, про які ти мені оце кажеш?
Хуаніта якийсь час думає, міряючи його поглядом. А тоді витягує з кишені гіперкартку.
— Ось. Візьми.
Хіро простягає руку, і гіперкартка перетворюється з кутастого двовимірного піксельного клаптя на реалістичну кремову карту з чудовою текстурою. На ній лискучим чорним чорнилом написано два слова
БАБЕЛЬ
(Інфопокаліпсис)
Розділ 9
На секунду світ застигає і темніє. Плавна анімація «Чорного сонця» перетворюється на слайд-шоу. Вочевидь, його комп’ютер щойно добряче трусонуло, всі системи зайняті обробкою величезного масиву інформації — вмісту гіперкартки — і не можуть перемальовувати зображення «Чорного сонця» у повній запаморочливій ясності.
— Щоб я так жив! — видихає Протагоніст, коли в «Чорне сонце» повертається нормальна анімація. — Що на тій картці? Там добра половина Бібліотеки!
— І ще бібліотекар для налаштування роботи, — повідомляє Хуаніта. — Щоб допомогти все те розсортувати. А ще там багато MPEG-файлів Л. Боба Райфа — вони займають найбільше місця.
— Ну, я спробую проглянути, — невпевнено каже Хіро.
— Спробуй. Ти не Да5ид, ти достатньо розумний, аби щось із цього винести. А тим часом тримайся подалі від Ворона. І якнайдалі від «Снігопаду». Гаразд?
— Хто такий Ворон? — цікавиться Хіро. Але Хуаніта вже повернулась і йде геть. Всі модняві аватари повертаються і дивляться, як вона їх проминає; кінозірки обдаровують її враженими поглядами, а хакери закушують губи і шанобливо витріщаються вслід.
Хіро кружляє залою далі, аж поки вертається до Квадранту хакерів. Да5ид на столі тасує гіперкартки — бізнесова статистика «Чорного сонця», фільми та відеокліпи, софт, різношерсті телефонні номери.
— Як тільки ти заходиш у двері, система бліпає, і це застає мене зненацька, — дорікає Да5ид. — Мені завжди здається, що «Чорне сонце» от-от впаде.