— То, либонь, через «Табло», — припускає Хіро. — Там є процедура, яка патчить деякі переривання у пам’яті нижнього рівня.
— А, он воно що. Будь ласка, дуже тебе прошу, викинь ту штуку.
— Що, «Табло»?
— Так. Свого часу це була суперова задумка, але зараз — це як рихтувати ядерний реактор кам’яною сокирою.
— Дякую.
— Я дам тобі всі потрібні заголовки, якщо ти захочеш прокачати своє «Табло» до якоїсь менш небезпечної версії, — пропонує Да5ид, — Я не хочу применшувати твоїх талантів, просто кажу, що варто йти в ногу з часом.
— Бляха, це до біса складно, — зітхає Хіро. — Хакеру на вільних хлібах більше ніде й голову прихилити. Треба мати за собою велику корпорацію.
— Це я знаю. Так само як і те, що тебе верне від перспективи працювати на велику корпорацію, тому й кажу — дам тобі усе, що треба. Ти для мене завжди будеш частиною «Чорного сонця», Хіро, навіть попри те, що наші шляхи розійшлися.
Класичний Да5ид — слова ідуть від самого серця, минаючи голову. Якби Да5ид не був хакером, Хіро не повірив би, що тому стане розуму досягти бодай чогось.
— Давай поговоримо про щось інше, — пропонує Хіро. — В мене були галюцинації, чи ви з Хуанітою знову спілкуєтеся?
Да5ид наділяє його вибачливою усмішкою. Він був дуже добрий до Хіро ще з часів Розмови, яка відбулася кілька років тому. Розмова почалася за пивом і устрицями, з дружньої балачки між давніми товаришами по зброї. І вже як минули добрих три чверті Розмови, Хіро сяйнуло, що насправді його саме цієї миті звільняють з роботи, а після Розмови Да5ид час від часу згодовував Хіро клаптики корисної інформації та пліток.
— Вивуджуєш щось цікаве? — із розумінням питає Да5ид. Як і багато інших комп’ютерників, він геть простодушний, але в такі моменти починає вважати себе реінкарнацією Мак’явеллі.
— Дядьку, маю тобі дещо сказати. Більшість того, що ти мені даєш, я ніколи не завантажую в Бібліотеку.
— Чому? Капець, я віддавав тобі всі найсенсаційніші плітки. Я думав, ти на них робиш гроші.
— Я просто не можу. Не можу брати шматки приватних розмов і сутенерити ними. І чому ти думаєш, що я на бобах?
Є ще дещо, але він про це не згадує: він завжди вважав себе рівнею Да5иду, тому не припускає навіть думки про те, щоб годуватися крихтами і недоїдками з його столу, ніби якийсь пес.
— Я був радий бачити Хуаніту в «Сонці» — навіть чорно-білу, — відповідає нарешті Да5ид. — Для неї не користуватися «Чорним сонцем» — це як для Александра Ґрема Белла не користуватися телефоном.
— Чого вона взагалі прийшла?
— Її щось турбує, — пояснює Да5ид. — Хотіла знати, чи не бачив я декого на Стріті.
— Когось конкретного?
— Вона непокоїться через одного бурмила з довгим чорним волоссям. Він штовхає щось під назвою — як тобі таке? — «Снігопад».
— А в Бібліотеці вона шукала?
— Угу. Принаймні, я так думаю.
— Ти бачив цього хлопця?
— Бачив, звичайно, його неважко знайти. Він отам, просто за дверима. Ось що я від нього отримав.
Да5ид сканує стіл, бере одну з гіперкарток і демонструє Хіро.
СНІГОПАД
Розірвіть цю картку навпіл,
щоб отримати безкоштовний зразок
— Да5иде, — каже вражений Хіро, — повірити не можу, що ти взяв гіперкартку в чорно-білого штриха.
Да5ид сміється.
— Зараз усе не так, як раніш, друже. У мене в системі стільки антивірусної начинки, що жодна зараза не проб’ється. Від усіх тих хакерів, які тут бувають, я ловлю стільки різного лайна, що безпечніше працювати в чумному бараку, тому я не боюся нічого, що може бути на цій гіперкартці.
— Ну, в такому разі мені цікаво.
— Ага. Мені теж, — сміється Да5ид.
— Воно, мабуть, добряче тебе розчарує.
— Мабуть, рекланімація, — погоджується Да5ид. — Думаєш, варто спробувати?
— Атож. Давай. Не кожного дня випадає спробувати новий наркотик.
— Аби бажання, пробувати можна й щодня, — не погоджується Да5ид. — Але не щодня знаходиш наркотик, який не може зашкодити.
Він бере гіперкартку і розриває навпіл.
Якусь секунду нічого не відбувається.
— Я чекаю, — каже Да5ид.
На столі нізвідки виникає аватар, попервах примарний і прозірчастий, але поволі він набуває фактурності в трьох вимірах. Цей ефект настільки заїжджений, що Хіро і Да5ид уже сміються...
Аватар — голісінька «Бренді». Вона не виглядає навіть на стандартну, це радше одна з палених тайванських копій. Вочевидь, просто демон. В руках вона тримає дві трубки завбільшки з рулон паперових рушників.
Да5ид відкидається на спинку стільця, насолоджуючись процесом. В усій сцені простежується щось до смішного дешеве.
Бренді нахиляється вперед, манить Да5ида до себе. Да5ид, широко посміхаючись, схиляється прямо до її обличчя. Вона наближає неохайно намальовані рубіново-червоні губи до його вуха і щось шепоче, але Хіро не може розібрати, що саме.
Коли вона відхиляється, Да5идове лице вже змінилося. Воно розгублене і отупіле. Можливо, Да5ид і справді так виглядає; можливо, «Снігопад» якось підісрав його аватар, і той більше не відстежує реального виразу обличчя. Очі застигли в очницях, аватар витріщається просто перед собою.
Бренді підносить свої трубки до помертвілого обличчя Да5ида, а тоді розгортає. Виявляється, це сувій. Вона розгортає його просто перед очима Да5ида, наче площину екрана. Паралізоване Да5идове лице відбиває світло із сувою, набуваючи синюватого відтінку.
Хіро обходить столик, аби й собі подивится. Він заледве встигає кинути погляд на сувій, перш ніж Бренді знову його згортає. Сувій — просто стіна живого світла, ніби гнучкий телевізор із пласким екраном, на якому нічого нема. Лише статичні перешкоди. Білий шум. Сніг.
Потім вона зникає, не лишивши по собі жодного сліду. З-над кількох столиків у квадранті хакерів здіймаються розрізнені саркастичні оплески.
Да5ид уже повернувся до тями, на його обличчі досі посмішка, проте силувана і ніякова.
— Що то було? — цікавиться Хіро. — Я помітив лише сніг наприкінці.
— Ото було все, — каже Да5ид. — Наперед задана схема розташування чорно-білих пікселів, і то з офігенною роздільною здатністю. Просто кількасот тисяч одиниць і нулів перед очима.
— Інакше кажучи, хтось оце вивалив на твої оптичні нерви, мабуть, сотню тисяч байтів інформації.
— Радше шуму.
— Ну, вся інформація схожа на шум, поки її не декодуєш, — зауважує Хіро.
— Навіщо комусь показувати мені інформацію в бінарному коді? Я ж не комп’ютер. Я не вмію читати бітових масивів.
— Розслабся, Да5иде, я просто стібуся.
— Знаєш, що то було? Знаєш, що хакери завжди намагаються показати мені свої роботи?
— Справді?
— Ага. Постійно. Якийсь хакер таке вигадав, щоб продемонструвати мені свої можливості. І все працювало нормально, аж поки Бренді не розгорнула той сувій, але код був забаґований і в ньому стався сніговий обвал — дуже невчасно, тож замість виведеної інфи я побачив лише сніг.
— Тоді чому він узагалі назвав його «Снігопадом»?
— Чорний гумор. Він знав, що там повно баґів.
— А що Бренді прошепотіла тобі на вухо?
— Я не впізнав мови, — каже Да5ид. — Просто якесь вавкання.
Вавкання. Вавилон.
— Ти після цього здавався ніби мішком прибитий.
Да5ид ображається.
— Нічим я не прибитий. Просто все це було так дивно, що я, мабуть, на якусь секунду відключився.
Хіро дивиться на нього з величезним сумнівом у погляді. Да5ид це помічає і підводиться.
— Хочеш поглянути, що поробляють твої ніппонські конкуренти?
— Які ще конкуренти?
— Ти ж колись клепав аватари для рок-зірок, хіба ні?
— Та й зараз клепаю.
— Ну, сьогодні в нас тут Сусі К.
— О, так. Гаєр з галактику завбільшки.
— Проміння аж сюди видно, — Да5ид рушає до сусіднього Квадранта. — Але я хочу побачити його увесь.
І справді, виникає враження, що десь посеред Квадранта рок-зірок сходить сонце. Над головами аватарів, що снують у тій частині бару, Хіро бачить віяло помаранчевих променів, які сяють із якоїсь точки посеред юрби. Вони рухаються, повертаються, хитаються з боку на бік, і здається, що весь усесвіт рухається разом із ними. На Стріті неосяжність зачіски Сусі К під назвою «Схід сонця» регулюється обмеженнями на ширину і висоту, але Да5ид у «Чорному сонці» дозволяє повне самовираження, тож помаранчеве проміння тягнеться навсібіч, аж до меж споруди.