— Розпали-но під мангалом, Джемімо! — продовжує Хіро, знову тнучи мечем по горизонталі, розрубуючи тіло бізнесмена навпіл точно на рівні пупка. Тоді нахиляється вперед і дивиться бізнесмену в очі. — Тобі ніхто не сказав, — простацька мова Хіро геть зникла, — що я хакер?
Гах! — і голова котиться з пліч. Вона падає на підлогу, трохи відкочується і завмирає, витріщаючись у стелю. Тож Хіро відступає на кілька кроків і бурмоче собі під носа: «Сейф».
Здоровецький сейф, добрий кубічний метр об’єму, матеріалізується під стелею, летить униз і приземляється прямісінько на бізнесменову голову. Сила удару така, що і сейф, і голова провалюються крізь підлогу «Чорного сонця», утворюючи в ній квадратну діру, і зникають у системі тунелів унизу. Решта розчленованого тіла залишається валятися на підлозі.
Цієї миті ніппонський бізнесмен десь — у затишному готелі в Лондоні, чи в токійському офісі, чи навіть у лаунж-зоні першого класу в ГЛАТ, Гіперпоїзді Лос-Анжелес / Токіо — сидить перед своїм комп’ютером, червонопикий, впрілий, і дивиться на Зал Слави «Чорного сонця». Його відрізало від контакту з «Сонцем», відрізало від самого Метасвіту, і він бачить просто двовимірний дисплей. На ньому відображається топ-десять фехтувальників усіх часів із фото. Нижче — список номерів та імен, починаючи з #11. За бажання, він навіть може прокрутити список униз, аби знайти власний рейтинг. Екран послужливо повідомить, що наразі він перебуває на 863 позиції з 890 людей, які будь-коли затівали бій на мечах у «Чорному сонці».
Номер Один, як повідомляють ім’я і світлина, розміщені найвище, належить Хіро Протагоністу.
Розділ 12
Напівавтоматичний робохоронець #А-367 від компанії «Охоронні системи Нґ» мешкає у приємному чорно-білому Метасвіті, де ресторанні біфштекси ростуть на деревах, звисають із нижніх гілок десь на рівні рота, а просочені кров’ю галети знай літають у свіжому прохолодному повітрі, просто собі літають, без причини, аж поки їх не спіймаєш.
У нього є невеличке приватне подвір’я. Навколо подвір’я — паркан. Він знає, що не може через нього перестрибнути. Він ніколи й не намагався, бо знає, що не зможе. Він не виходить на подвір’я без потреби. Там спекотно. У нього важлива робота — охороняти подвір’я. Іноді люди заходять на подвір’я і йдуть собі геть. Переважно це добрі люди, і він їх не чіпає. І не знає, чому ці люди добрі. Просто знає, що вони такі. Іноді туди заходять погані люди, і йому доводиться робити погані речі, щоб вони пішли геть. Це його сродна праця.
У широкому світі за межами подвір’я є й інші подвір’я з іншими песиками, такими самими, як і він. То не погані песики. Всі вони — його друзі.
Найближчий сусідній песик далеко-далеко, далі, ніж він бачить. Але іноді він чує, як той песик гавкає, коли якась лиха людина підходить до подвір’я. Інших сусідських песиків він також чує, ціла зграя таких песиків живе навколо нього, ген далеко, в усіх напрямках. Він належить до великої зграї хороших песиків.
Він, як і всі інші хороші песики, гавкає, коли на подвір’я заходить чужинець — чи навіть проходить повз. Чужинець їх не чує, але інші песики чують. Якщо вони живуть поруч, то нашорошують вуха. Вони прокидаються і готуються робити погані речі, якщо він спробує зайти на їхнє подвір’я.
Коли сусідський песик гавкає на чужинця, в мозок #А-367 потрапляє не тільки гавкання, а ще й картинки, звуки і запахи. Він одразу дізнається, як виглядає чужинець. Як він пахне. Як він звучить. Тому, якщо чужинець підійде до подвір’я, він його впізнає. І також почне гавкати іншим хорошим песикам, так що ціла зграя буде готова битися з чужинцем.
Сьогодні напівавтономний робохоронець #А-367 гавкає. Він не просто передає зграї гавкання якогось іншого песика. Він гавкає, бо його дуже непокоять події, що відбуваються на його подвір’ї.
Спершу прийшло двоє людей. Це його стривожило, бо прийшли вони дуже швидко. Їхні серця калатали, і від них пахло переляком. Він поглянув на цих двох людей, аби побачити, чи не принесли вони з собою якихось поганих штук.
Маленька людина принесла штучки, які трішки поганенькі, але не дуже. Велика людина принесла насправді погані штуки. Але він звідкись знає, що великій людині можна. Йому можна бути на цьому подвір’ї. Він не чужинець, він тут живе. А маленька людина у нього в гостях.
Але він відчуває, що відбувається щось збудливе. Він починає гавкати. Люди на подвір’ї не чують, як він гавкає. Але всі інші хороші песики з його зграї, ген далеко, чують його, а коли вони його чують, то бачать двох наляканих хороших людей, відчувають їхній запах, чують їх.
Потім на його подвір’я заходять інші люди. Вони також збуджені — він чує, як б’ються їхні серця. Його рот наповнюється слиною, коли він відчуває запах гарячої солоної крові, що пульсує в їхніх артеріях. Ці люди збуджені, розлючені, трішки налякані. Вони тут не живуть, вони чужинці. А він не дуже любить чужинців.
#А-367 дивиться на них і бачить, що вони мають три револьвери: один 38-го калібру і два маґнуми 357-го; бачить, що 38-й заряджений холостими, один 357-й заряджений тефлоновими кулями і зведений, а помповий дробовик заряджений картеччю, один патрон уже в патроннику, плюс іще чотири в магазині.
Ті штуки, що їх несуть чужинці — дуже погані. Страшні штуки. Він збуджується. Він злиться. Він трішки лякається, але йому подобається лякатися, для нього це те саме, що збуджуватися. Насправді в нього лише дві емоції: сон і адреналіновий раж.
Поганий чужинець з дробовиком піднімає зброю!
Це вже абсолютно страхітлива річ. Багато поганих і збуджених чужинців вдираються на це подвір’я з поганими штуками, вони приходять зробити шкоду хорошим гостям.
Він ледве встигає прогавкати попередження іншим гарним песикам, перш ніж кидається з буди, гнаний розпеченим до білого чистим кровожерним пориванням.
Периферійним зором Y. Т. бачить короткий спалах, потім чує клацання. Вона озирається в тому напрямку і бачить, що джерело світла — якась собача буда, вмонтована в стіну Гонконгу. Дверцята буди щойно розчахнулись ізсередини, і те, що їх розчахнуло, мчить до газону зі швидкістю та невідворотністю гаубичного снаряду. Поки все це прокручується у голові Y. Т., хачі починають верещати. Крики не люті, не налякані. Ніхто ще не встиг злякатися. Це крики людей, котрим на голови щойно вилили відро крижаної води.
Крик іще лунає, вона ще повертає голову — глянути на хачів, а у дверцятах буди знову спалахує світло. Вона переводить погляд в тому напрямку, і їй здається, ніби вона щось побачила, якусь довгасту округлу тінь, спійману перехресним світлом на розмиту мить, поки дверцята рвучко зачиняються. Але коли її очі фокусуються на дверцятах, вона бачить самі лише дверцята, що похитуються, як і раніше. Жодних інших вражень у її мозку не лишилося, тільки ще одна деталь: між будою і хачами впродовж цієї миттєвості газоном протанцював ланцюжок іскор, ніби пролетіла сигнальна ракета.
Кажуть, Щурат бігає на чотирьох кінцівках, тож, мабуть, саме кігті його робоніг і викресали іскри, коли впивалися в газон, аби забезпечити зчеплення. Хачі вже рухаються. Декого просто збило на газон, вони досі відлітають і котяться. Інші ще падають. Вони беззбройні. Без зброї вони — все одно що без рук. Усі хапаються за правиці, в яких ще мить тому була зброя, всі скімлять, але тепер у їхніх голосах відчувається страх. Штани одного з них роздерті від пояса до щиколоток, і клапоть тканини тягнеться майданчиком, ніби він допіру поклав собі до кишені щось, що мить тому надто поспішало цю кишеню покинути. Можливо, це був ніж.
Крові немає. Щурат точний. Хачі досі тримаються за правиці і скімлять. Мабуть, таки правду кажуть — Щурат б’є струмом, коли хоче, аби людина щось випустила з рук.
— Обережно, — чує вона власний голос. — Вони озброєні.
Хіро повертається й посміхається до неї. Його зуби надзвичайно білі і рівні; вищир хижий.
— Ні, не озброєні. Зброя в Гонконгу заборонена, пам’ятаєш?
— Були озброєні секунду тому, — виправляється Y. Т., кліпами очима та хитаючи головою.
— Тепер усе в Щурата, — пояснює Хіро.